Серед вересових полів - Шепіт Оповідачки

Туман накривав світ, розчиняв його межі. Озеро, небо, земля — усе зливалося в одну безодню, в якій неможливо було визначити, чи він стоїть на березі, чи вже ступив у воду, чи, може, ширяє десь між світами.  

Рівен завмер, вдивляючись у цю молочну імлисту реальність. Його ноги грузли у вологій землі, трава холодно обіймала щиколотки, а повітря було настільки насичене вологою, що здавалося, ніби він вдихає саму воду. Десь серед туманної вологості відчувався запах вересу — терпкий, солодкуватий, але й він губився у цій примарній безмежності.  

Як же він далеко від дороги. Далеко від людей. Не чути голосів веселих подорожніх, не чути навіть шелесту коліс чи кінських копит. Лише вітер, що грається в тумані, ніби мертва річка тече крізь нього. І хай там як, Рівен не хотів би зараз бути серед людей.  

Чого він добився за ці роки? Де сліди його пошуків, де хоч щось, що могло би заповнити цю пустку в грудях? Порожнеча не відступала. Вона чекала на нього завжди — у далеких землях, у галасливих містах, серед чужих мов, у безсонних ночах біля вогнищ. Вона була в його кроках, думках, і навіть в цьому моменті, в тумані, де Рівен вагався, чи варто взагалі йти далі.  

Батько мав рацію? Чи він справді шукав марно? Вітер приніс з глибини туману слова батька, ті, що колись змусили Рівена піти з дому: "Не знайдеш ти нічого у великому світі. Ти сам не знаєш, чого шукаєш".  

Але ж він знав. Колись, давно, він знав.  

Та зараз не був впевнений ні в чому…  

Озеро попереду мовчало, тиша була схожа на спокій і забуття водночас. Що, як просто зробити крок уперед? Якщо дозволити туману поглинути себе, розчинитися в ньому, як ранковий сон? Може, тоді ця вічна чужість, це відчуття, що він ні до чого не належить, нарешті зникне?  

Рівен заплющив очі. Туман дихав навколо нього, обіймав, звав…