Доктор Сон - Стівен Кінг

– Так, – промовив Ден. – Я шукаю роботу.

– Але, знаєш, робота у Тінітавні не ’ротриває довго. Тільки-но настає літо й кінчається школа, містер Кінгслі наймає місцевих. Від вісімнадцяти до двадцяти двох, здебільша. Цього очікують тутешні виборні. Ну, й дитячий труд дешевший. – Він вищирився в усмішці, демонструючи дірки там, де колись у нього сиділи зуби. – Але однаково є набагато гірші місця для заробляння баксів. Робота надворі зара’ вигляда не вельми приємною, але так холодно, як зара’, ще недовго буде.

Ні, довго не буде. Багато об’єктів на цій толоці ще були під брезентовими накривками, але невдовзі їх познімають, виставивши на огляд інфраструктуру маленького курортного містечка: ятки з хот-догами, кіоски з морозивом, щось кругле, що, на око Дена, мусило бути каруселлю. І, звісно ж, тут був цей потяг, потяг з маленькими пасажирськими вагончиками і великим турбодизельним двигуном. Якщо він утримуватиметься подалі від пійла і проявить себе вартим довіри, Фрімен або його бос – Кінгслі – можуть дозволити йому покермувати потягом разок, а то й два. Йому б це сподобалося. А на потім, коли вже муніципальний відділок найматиме місцевих хлопців щойно зі школи, завжди є той хоспіс.

Якщо він вирішить тут залишитися, тобто.

«Краще б ти уже десь зупинився, – промовив Хеллоран, схоже, для Дена це був день голосів і видінь. – Краще б ти уже десь нарешті зупинився, а то не будеш здатен зупинитися ніколи ніде».

Він здивував сам себе, розсміявшись.

– Для мене це звучить добре, містере Фрімен. Дійсно дуже добре звучить.

– До надвірного впорядкування коли-небудь брався? – спитав Фрімен. Вони неспішно йшли вздовж вагонів потяга. Їх верхівки сягали Дену лише по груди, через що він почувався велетнем.

– Я вмію саджати квіти, полоти бур’яни і фарбувати. Даю собі раду з листяздувальною машиною і мотопилою. Я вмію ремонтувати невеликі двигуни, якщо проблема не дуже складна. А ще я спроможний їздити на газонокосарці й не давити нею малих дітей. А потяг… ну, щодо цього не знаю.

– Для цього тобі тре’ буде отримати дозвіл Кінгслі. Страховку і все таке інше лайно. Слухай-но, а рекомендації якісь в тебе є? Містер Кінгслі тебе без них не візьме.

– Є трохи. Здебільшого прибиральницькі й санітарські зі шпиталів. Містере Фрімен…

– До мене краще – Біллі.

– Гаразд, Біллі, не схоже, щоби цей ваш потяг міг катати бодай якихось пасажирів. Де їм сидіти?

Біллі радісно вищирився.

– Зачекай-но. Подивимося, чи й тобі воно видасться так само кумедним, як мені. Мені це ніколи не набридає.

Фрімен пішов назад до локомотива і нахилився в його кабіну. Двигун, що працював до того на холостому ходу, почав набирати оберти, випускаючи ритмічні клуби темного диму. По всій довжині «Гелен Рівінгтон» пролунало жалібне виття гідравлічної системи. Раптом дахи пасажирських вагонів і жовтого кондукторського – загалом дев’ять вагонів – почали підійматися. Для Дена це виглядало так, ніби одночасно почали здійматися вгору дев’ять ідентичних автомобілів-кабріолетів. Він нахилився, зазираючи до вікон, і побачив, що по центру кожного вагона тягнеться ряд твердих пластикових сидінь. По шість у пасажирських вагонах і два в кондукторському. Загалом п’ятдесят.

Коли Біллі повернувся назад, щирився вже Ден.

– Ваш потяг мусить мати дивовижний вигляд, коли в ньому повно пасажирів.

– Йо, авжеж. Люди регочуть до всирачки, фільмують, фотографують без упину. Дивись-но сюди.

У кінці кожного пасажирського вагона була сталева сходинка. Біллі ступив на одну, пройшов проходом і сів. Сталася кумедна оптична ілюзія, він раптом здався більшим за самого себе природного. Він величаво помахав Денові, котрий уявив собі, як, зліліпутивши своєю присутністю цей потяг, п’ятдесят бробдінгнегців62 величаво вирушають на ньому від вокзалу Тінітавна.

Біллі Фрімен підводився і сходив на перон під Денові аплодисменти.

– Можу закластися, між Днем пам’яті та Днем праці63 ви продаєте не менш ніж мільярд поштових листівок.

– А щоб тобі всратися.

Біллі порився в кишені куртки і, видобувши звідти пом’яту пачку «Дюка» – добре знайомі Дену дешеві сигарети, що продаються на автобусних станціях і в бакалійних крамницях по всій Америці, – простягнув її Дену. Той узяв сигарету. Біллі дав підкурити йому й собі.

– Буду отримувати задоволення, поки маю змогу, – промовив Біллі, дивлячись на свою сигарету. – Ще зовсім ’ебагато часу минеться, і тут куріння зовсім заборонять. Оті, у Жіночому клубі Фрейжера, вже про це балакают’. Зграя старих курок, якщо спитаєш мене, хто вони, але знаєш, як вони кажуть: рука, що гойдає оту к бісу колиску, керує оцим бісовим світом. – Він випустив дим з ніздрів. – Не скажу, аби більшість з них гойдали бодай якусь колиску, відколи президентом був іще Ніксон. Чи мали потребу в тампаксах, між іншим.

– То, може, й не найгірше рішення було б, – сказав Ден. – Діти копіюють те, що бачать за старшими.

Він подумав про свого батька. Єдине, що Джек Торренс любив більше за чарку, сказала якось його мати незадовго перед своєю смертю, це дюжину чарок. Ну звісно, сама Венді любила сигарети, вони ж її і добили. Ще бозна-коли давно Ден був пообіцяв собі, що сам ніколи не підчепить цієї звички. Перегодом він прийшов до висновку, що життя – це серія глузливих засад.

Біллі Фрімен дивився на нього, одне око в нього було майже цілком примружене.

– Я інколи про людей маю якесь чуття, от і про тебе маю. – Він вимовляв «маю» на новоанглійський манер «мау». – Дістав його ще до того, як ти обернувся і я побачив те’ в лице. Гадається мені, з тебе годящий парубок для весняного упорядкування, яке, як я то вбачаю, тягтиметься від тепер і до кінця травня. Отак воно мені вчувається, а я своєму чуттю довіряю. Мо’, хай це й дурня.

Ден зовсім не вважав це за дурню, а тепер ще й зрозумів, чому він так ясно дочув думки Біллі Фрімена, та ще й не докладаючи жодних зусиль. Він пригадав, що йому одного разу розповідав Дік Хеллоран – Дік, який був його першим дорослим другом. «Багацько людей мають трішки того, що я називаю сяйвом, але здебільша то лиш іскра – типу, така штука, що помага їм вгадувати, яку наступну пісню по радіо заграє ді-джей, або що ось-ось задзвонить телефон».

Біллі Фрімен мав таку іскру. Такий відблиск.

– Гадаю, треба побалакати з тим Кері Кінгслі, еге ж?

– Не Кері, а Кейсі. Авжеж,