Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко

— Даруйте, ви когось шукаєте? В замку давно ніхто не живе, хіба що протяги.

— Протяги?

— Так, ваша милість. Протяги. Та ще кажани.

Сивий похилий бесідник підійшов до Лонга. В його білій бороді чорним проваллям зяяв беззубий рот. Старий, напевно, сидів на лаві біля воріт… Авжеж! Лонг бачив його біля щілини-хвіртки, він сидів із костуром у руках. Бачив — та одразу ж викрилив зі свідомості — так завжди чинить бувалий вояка, вивільняючи місце для того, що може накоїти лиха.

— Добродію, ви, може, мандрівний рицар?

— Ні. Я посланець. Мені потрібен граф Альм.

— Граф Альм живе внизу. З нами. У селищі. Він замку не полюбляє, ваша милосте. Він обробляє землю. Годує себе, родину. Інколи й нам, сусідам, допомагає.

Гіркота трішки вгамувалася.

— Авжеж. Я знаю. Від любив просту важку працю. Але зараз війна.

— Граф чекав посланця. Він не міг вирушити з військом, не діждавшись. Щодень хтось із нас стримить біля розвідного моста. Нам, старим, байдуже, де погріти свої кістки. Ми начікуємо посланця, щоб одвести його до графа. Уночі тут теж завжди хтось є. Парубки, дівчата. Багаття палять, пісні співають. Молодість, знаєте. На воду кидають вінки…

— Покажіть мені дорогу до графа.

— Ходімо.

Старий відмовився їхати з Лонгом на його бойовому коні, хоча той міг витримати не лише посланця, а ще й зброєносця. Лонг повів коня за вуздечку. Старий несподівано прудко і впевнено побіг уперед.

Селище зустріло їх невгамовним пташиним щебетанням і запахом димів. Лонг вбирав у себе пахощі горілої деревини, сам дух людської оселі, такий несхожий на сморід і чад привалу в поході, дивувався, до чого ж одвик він од зеленого листя, червоних квітів, сірого моху, поцяткованого кущиками брусниці. Відвик од яскравих барв та поважної розумної бесіди, такої відмінної од коротких військових наказів та скрадливих скоромовок шпигунів.

«Тхир… Повелитель оргнорів… Що він з вами виробляє. Забрав землю, близьких, навіть сонячне світло відібрав. А тепер ось хоче й пам'яттю нашою заволодіти. Ми стаємо з ним до бою, але з кожною битвою робимося дедалі більше схожі на його чорних васалів. І дедалі менше світла залишається в кожному з нас, хоча ми й самі часом цього не помічаємо».

Будинок, до якого привів його старий, нічим не різнився од інших. Просто вбрана молода жінка зустріла їх на порозі. Граційно й легко відповіла на вітання. Відступилася, припрошуючи заходити.

«Він оженився, — зміркував Лонг. Гіркота в роті знову ожила. — Шкода. Рицареві належить жити самотою».

— Це дочка мудрого Асклепія. Ми побралися два роки тому. А це мій товариш — Лонг, Анно. Я розповідав тобі про нього не раз…

Альм вийшов зі світлиці. В його могутній долоні Лонгова рукавиця потонула, мов дитячі пальчатка.

— Нам пора, — мовив Лонг.

— Я чекав на тебе. Я готовий.

— Виїдемо завтра. До світанку. Потемки нам не здолати шлях через Големський степ.

— Скинь обладунок, мій добрий друже. Відпочинь перед важкою дорогою.

Посланець трохи скривився.

— Я звик спати в спорядженні, брате по зброї. Раджу й тобі звикати до цього ж.

— Гадаєш, я тут одвик від ратної справи?

Запитання було мовлене напрочуд лагідно. Ні прикрості, ні бажання виправдатися не почулося в голосі русявого велета.

… Молода жінка дивилася у вічі Лонгові добрими ясними очима. Сухий омерисковий вінок прикрашав стіну — як згадка про той день, коли відважний рицар світла та захисник добра граф Альм заніс на руках у просту селянську оселю юну свою наречену.

Тиша загусла сірою хмариною та раптом сипонула дрібним дощиком дитячого плачу.

Анна схилилася над колискою.

— Це мій син, — мовив стиха Альм. — Я назвав його Лонгом.

Лонг мовчав. Думки в'язались у туге вузля, і несила було їх розв'язати.

«Навіщо, навіщо він це зробив? Навіщо йому дитя, навіщо ця жінка», — безгучно прокричав хтось у нього в голові. Але крик той погас, розтанув, потонув. Шумить у вухах. Стугонить серце. На вустах — полин.

— Що з тобою? Ти так пополотнів…

— Пробач, Альме. Минулої осені мене було поранено оргноровою стрілою. Зо мною… З нами, тими, хто вижив, таке іноді трапляється.

… Настав ранок, прозорий і свіжий, мов джерельна вода. Альмові обладунки доладно підігнані, доглянуті. Хоч, правда, панцир місцями взявся іржею. Чудно було бачити цю прикмету мирного часу на криці бувалого вояка. Лонг відвів погляд.

Зустріч із другом не тішила його. Він багато чого віддав би, щоб ніколи не переступати цього привітного порога.

— Ти все повідав? — спитався велет пересвідчуючись, чи легко вганяється в піхви тіло меча.

— Я розповім тобі про головне. Оргнори прийшли нізвідки. Їх просто не було. Ніколи й ніде. І раптом вони з'явилися. Там, де хоч раз пройшло військо оргнорів, — зникають пахощі квітів. Настають довічні сутінки. Все стає зовсім іншим. Усе. Звірі, птахи… І люди. Починають хворіти. Починають ненавидіти одне одного. А тим часом вони вештаються по всіх усюдах. На півночі, на півдні, на заході. Ми, рицарі світла, з останніх сил боронимо східний кордон. Але вистачить нас ненадовго.

Альм схилив обличчя, немов хотів приховати його від чийогось погляду. Але мовчання тривало недовго.

— Чому одразу не дозволили мені стати на захист добра? Чому не наказали зібрати дружину?

— Семеро наймудріших зійшлися на Священній горі, розгорнули стародавні книги. І в кожній з них означене твоє ім'я! Тільки ти можеш усе змінити. Тільки тобі судилося зійтись у двобої з повелителем оргнорів. Ніхто не відає, чи поталанить тобі в тому бойовиську. Але, крім тебе, покластися більше ні на кого. Мусиш виїхати нишком. І не раніше ніж настане твій час. Треба скрадатися звіриними стежками, а не мчати верхи битим шляхом попереду бойового загону. Лише так