Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні
— Згідно з правом наслідування, ми обираємо Насуаду. Тепер я питаю вас, шановна громадо: чи обираєте її ви?
— Так! — одностайно гримнуло в залі.
Джормандер схвально кивнув.
— Тоді владою, яка належить цій раді, ми передаємо всі привілеї й обов'язки, що їх мав за життя Аджихад, його єдиній спадкоємиці Насуаді. — Він поклав на голову дівчині срібний вінок і, звівши вгору її руку, проголосив: — Тепер ти наш новий ватажок!
Вардени й гноми радісно вітали новообрану правительку цілих десять хвилин, аж доки в радників не задзвеніло у вухах. Тоді Сабрі, змахнувши рукою, урвала радісні вигуки й водночас підкликала Ерагона.
— Тепер час виконати свою обіцянку, — тихо мовила вона юнакові, котрий враз спохмурнів.
Здавалося, що цієї миті для Ерагона перестали існувати всі звуки, а водночас зникла його зніяковілість і нервовість. Вони відступили з огляду на важливість моменту. Рішуче видихнувши, юнак погукав Сапфіру й рушив до Джормандера та Насуади. Кожен крок здавався йому цілою вічністю, а обличчя членів ради — зневажливі пики Сабрі, Елесарі, Умерта й Фальберда — далекими й невиразними. Із щемкою ніжністю Ерагон помітив тільки Арію, котра стояла за членами ради. Дівчина кивнула, підтримуючи його.
— Ми зазіхаємо на зміну місцевої історії, — ніби між іншим сказала Сапфіра. — Так, ніби стрибаємо згори, не знаючи, чи глибока вода під нами.
— Але це буде незабутній політ! — озвався Ерагон.
Глянувши в ясні Насуадині очі, Ерагон уклонився й став на коліно. Витягши Зарок із піхов, він простягнув меч, ніби хотів віддати його Джормандеру. На якусь мить меч завис між головою ради й Насуадою, начебто його власник вагався. Адже зараз на одній шальці терезів була Ерагонова доля! Навіть більше, ніж доля — дракон, король та Імперія!
І раптом юнак рішуче розвернувся до схвильованої Насуади.
— З почуттям глибокої пошани й розумінням усіх труднощів, які випали на твою долю, я, вершник Дракона і Вбивця Смерка, присягаю тобі на вірність, Насуадо!
Вардени й гноми здивовано споглядали це дійство, втративши дар мови. Цієї ж миті вираз обличчя в усіх членів ради старійшин змінився зі зловтішного на розгублений. Навіть Елесарі втратила звичне самовладання й гнівно закліпала очима. Один тільки Джормандер, ледь звівши брови на знак подиву, незворушно вислухав Ерагонову промову.
Усміхнена Насуада взяла в юнака Зарок, спрямувала його вістря на нового васала й мовила:
— Я ціную твоє рішення, вершнику Ерагоне. Тож приймаю твою присягу, а ти приймаєш усі обов'язки, що веде за собою цей крок. Устань, мій васале, і візьми свого меча.
Ерагон зробив те, що вона просила, і разом із Сапфірою відійшов назад. Вигук одностайного схвалення пронісся залою, і ввесь натовп підхопився на ноги, лементуючи, гупаючи чобітьми об підлогу й брязкаючи мечами по щитах.
Зійшовши на подіум, Насуада закликала юрбу до тиші й радісно посміхнулася тисячам схвильованих очей:
— Люди Вардену! Як і мій батько, я віддаю своє життя вам і нашій спільній справі. Я буду боротися доти, доки всі ургали не впадуть замертво, доки не загине Галбаторікс й Алагезія знову не стане вільною!
Зала зустріла слова своєї нової володарки бурхливими оплесками й схвальними вигуками.
— Отже, настав час готуватися, — вела далі Насуада. — У Фартхен Дурі, у запеклій боротьбі, ми виграли нашу найбільшу битву. А тепер наша черга завдати удару Галбаторіксу. Зараз він слабкий, він втратив чимало сил, отож у нас є гарна нагода. Я кажу вам: час перемагати!
Після виступу Насуади до громади Тронжхейма зверталося чимало офіційного люду, але такого успіху в слухачів уже ніхто не мав.
Амфітеатр почав поволі порожніти. Коли Ерагон підвівся, аби й собі піти геть, Орик непомітно схопив його за руку.
— Ти все це спланував? — по-змовницьки підморгнув гном.
Ерагон трохи повагався, чи відкривати Орикові свою таємницю, чи ні, а потім коротко кинув:
— Авжеж.
Той у захваті похитав головою:
— Це був дуже відважний вчинок! Ти дозволив Насуаді почуватись незалежною. З іншого боку, це було небезпечно… Хоча, судячи з реакції ради старійшин, Арія, здається, тебе підтримала?
— Вона погодилась із тим, що це необхідно, — ухилився від прямої відповіді юнак.
— Так, це справді було необхідно, — замислився Орик і раптом аж засяяв: — Але ж ти щойно порушив рівновагу у владі, Ерагоне! Після цього вже ніхто не зможе тебе недооцінювати. Хоч і ворогів ти нажив собі чимало! — Поплескавши Ерагона по плечу, Орик подався геть.
Сапфіра довго дивилася гномові вслід.
— Знаєш, — несподівано сказала вона, — нам таки слід готуватися до втечі з Фартхен Дура. Рада старійшин жадатиме помсти. Тож чим раніше ми звідси зникнемо, тим краще.
ЧАКЛУНКА, ЗМІЯ ТА СУВІЙ
Того самого вечора, повернувшись із урочистої церемонії, Ерагон помітив біля свого помешкання незнайому жінку, яка чекала на нього в коридорі. Вона мала темне волосся, блакитні очі, а з її вродливого обличчя не сходила посмішка. Зап'ясток жінки прикрашав золотий браслет у вигляді розлюченої змії. Ерагон мав надію, що вона тут не задля того, аби прохати поради в якійсь повсякденній справі, як то робили інші вардени.
— Арджетламе, — низько вклонилась йому незнайомка.
— Я можу вам чимсь допомогти? — Ерагон схилив у відповідь голову.
— Сподіваюсь, що так, — озвалася жінка. — Мене звати Тріанна, я чаклунка Ду Врангр Гата.
— Невже справді чаклунка? — перепитав заінтригований хлопець неждану гостю. — То заходьте, прошу.
— І маг у бою, і шпигун, і решта всього, що потрібно варденам, — посміхнулась Тріанна, заходячи до кімнати. — Їм не вистачає магів, тому ми виконуємо близько шести обов'язків. Власне кажучи, саме через це я й завітала до тебе. Ми просимо тебе очолити нашу спільноту, бо ти єдиний, хто може замінити Близнюків.
Ерагон мимохіть посміхнувся їй у відповідь. Жінка була такою чарівною, що юнак не хотів відмовляти їй одразу.
— Ні, я не можу, — почав був він. — Ми із Сапфірою незабаром покинемо місто. Окрім того, мені слід було б порадитись із Насуадою… До того ж, я не хочу знову мати справу з політикою, особливо там, де раніше порядкували Близнюки.
— Мені дуже прикро це чути, — засмутилась чаклунка, підходячи до юнака майже впритул. — Можливо, ми ще зустрінемось? Тоді я б залюбки показала тобі, як викликати й контролювати духів… Це було б вельми цікаво для нас обох.
Ерагон відчув, як його щоки заливає гарячий рум'янець.
— Я дуже ціную твою пропозицію, — пробелькотів юнак. — Але я справді не маю
