Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Ми збирали квіти у королівській пущі! — повідомила вона.

«Сама знаю, де ти швендяла» — подумала королева. Її споглядачі добре тямили свою справу і доповідали про кожен крок Маргерії. «Така невтомна — ця наша юна королева.» Трьох днів не минало, щоб вона не вибиралася кудись гуляти верхи. Інколи вони з почтом рушали гостинцем на Росбі — збирати дорогою мушлі та обідати на березі моря. Іншим разом Маргерія перетинала річку пополювати з соколами. Полюбляла мала королева і кататися човном вгору та вниз Чорноводою без певної мети, просто задля розваги. Бувало, на неї нападав благочестивий настрій — тоді вона залишала замок, щоб помолитися у Септі Баелора. Маргерія витрачала гроші в десятку різних швачок, була знана усіма золотих справ майстрами в місті; її навіть бачили на рибному базарі коло Грязючної брами, де вона переглядала свіжий денний вилов. Але хай куди вона йшла, простолюддя підлещувалося їй до ніг, а пані Маргерія робила все, щоб роздмухати вогонь палкої любові чорного наброду. Мала королева роздавала гроші жебракам, купувала гарячі пироги з возиків на вулицях, зупиняла коня тут і там, щоб побалакати з торговцями чи ремісниками.

Якби була її воля, вона б давно примусила Томена робити всі справи разом з нею. Щоразу, як Маргерія кликала короля приєднатися до неї та її квочок задля прогулянки чи забави, малий біг до матері — благав відпустити його з дружиною. Кілька разів королева навіть давала згоду — хоча б задля того, щоб пан Озней побув у товаристві Маргерії кілька зайвих годин. «І який мені з того Ознея хосен? Сама зневіра.»

— Пам’ятаєш день, коли твоя сестра відпливла у Дорн? — запитала Серсея сина. — Пригадуєш, що вчинила юрба дорогою до замку? Пам’ятаєш ревище, каміння, лайки, прокляття?

Але завдяки своїй малій королеві юний король був глухий до голосу розуму.

— Якщо ми буватимемо серед людей, вони нас полюблять і не чіпатимуть.

— Юрба так любила жирного верховного септона, що розідрала його на шматки. Святу людину, уособлення богів на землі! — нагадала йому королева. Але король тільки насупився і замовк.

«Ось чого домагається Маргерія. Щодня пробує так чи сяк вкрасти його в мене.» Джофрі бачив би її змовницьку посмішку наскрізь. Він поставив би малу гадюку на місце. Але де Томенові, м’якосердому та поступливому, рівнятися з братом! «Вона знала, що Джоф з його міцною волею їй не по зубах, — подумала Серсея, пригадавши знайдену Кайбурном золоту монету. — Щоб дім Тирел мав надію правити, їм треба було прибрати Джофрі.»

Раптом їй пригадалося, як Маргерія та її бридка баба колись змовилися віддати Сансу Старк за старшого брата малої королеви — каліку Віласа. Князь Тайвин тоді встиг на поле бою першим — віддав Сансу за Тиріона. Але ж змова вже склалася, і її нікуди не подінеш. «Вони всі тут по вуха вгрузли, — подумала вона і здригнулася. — Тирели підкупили ключників, щоб ті звільнили Тиріона. І повезли трояндовим гостинцем до його ницої нареченої. Тепер, мабуть, сидять собі у Вирії за мурами з троянд і глузують.»

— Шкода, що ви не поїхали з нами, ваша милосте, — белькотіла мала змовниця дорогою вгору пагорбом Аегона. — Ми б так чудово відпочили! Дерева зараз стоять убрані в золото і черлень, усюди стільки квітів. І каштанів теж. Ми трохи засмажили дорогою додому.

— Мені нема коли вештатися лісом і збирати квіточки, — відповіла Серсея. — Хтось має правити королівством.

— Лише одним, ваша милосте? Але ж у Семицарстві їх сім. Хто править рештою? — весело захихотіла Маргерія. — Сподіваюся, ви пробачите мені жарт. Я розумію, який тягар лежить на ваших плечах. Якби ж ви дозволили мені поділити його з вами! Адже, напевне, я можу чимось допомогти. Тоді люди перестали б казати, що ми з вами — дві суперниці, які змагаються за короля.

— Невже люди таке кажуть? — посміхнулася Серсея. — Дурниці. Я не вважала тебе за суперницю навіть на мить.

— Яка радість це чути. — Дівчисько, схоже, не втямило, як їй щойно вкоротили язика. — Ви з Томеном маєте наступного разу поїхати з нами. Вашій милості так сподобається! Нам грав і співав Блакитний Бард, а пан Таллад показав, як простолюдці б’ються довгими киями. Восени ліси стоять такі пречудово гарні!

— Мій покійний чоловік теж кохався у справах лісових.

У перші роки шлюбу Роберт часто і настирливо вмовляв її поїхати з ним на полювання, але Серсея завжди знаходила, як відбрехатися. Пристрасть чоловіка до ловів давала їй змогу крадькома зустрічатися з Хайме. «Золоті дні, срібні ночі.» Вони танцювали небезпечний танок — хто б казав. У Червоному Дитинці ніколи не бракувало пильних очей та вух, і ніхто не був певний, коли саме повернеться Роберт. Але небезпека чомусь лише додавала їхнім зустрічам смаку.

— Одначе краса може ховати під собою смертельні небезпеки, — застерегла Серсея малу королеву. — Адже саме в лісі Роберт втратив життя.

Маргерія посміхнулася до пана Лораса — чарівною сестринською посмішкою, повною любові та приязні.

— Ваша милість такі добрі, що непокояться за мене. Але брат чудово мене захищає.

«Їдь і полюй, — заохочувала Серсея Роберта півсотні разів. — Брат чудово мене захищає.» Вона пригадала сказане раніше Таеною, і з її вуст зірвався напад реготу.

— Ваша милість чарівно сміються, — збентежено посміхнулася пані Маргерія. — Чи не можна дізнатися дотеп, який вас так розважив?

— Неодмінно, — відповіла королева, опанувавши себе. — Скоро дізнаєтеся.

Наскочник

Тулумбаси застукотіли бойовий лад. «Залізна перемога» ринула вперед, ріжучи тараном мінливі зелені води. Менший корабель попереду саме розвертався, збурюючи веслами море. На прапорі його майоріли троянди: на носі й стерні — біла на червоному щиті, на верхівці щогли — золота на полі зеленому, наче трава. «Залізна перемога» тяжко вдарила їй у бік, аж половина наступального загону попадала з ніг. Залунала солодка для капітанових вух музика — затріщали й репнули весла.

Великий керманич ринув через облавок і став на ноги на нижчому чардаку іншого корабля, розвіваючи за спиною золотим корзном. Білі троянди відсахнулися назад — як робили усі вояки по всіх усюдах земних, коли бачили Віктаріона Грейджоя у повній броні, зі схованим за кракеновим шоломом обличчям. У руках вони стискали мечі, списи й сокири, але дев’ятеро з кожних десяти не мали на собі обладунків, а десятий — хіба