Не дівчина не чародія - Максим Вазанов

– Так, не «заберу», а «поверну».

– Навіщо ти таке кажеш? Ти сп’янів?

Творець хотів повторити, проте слова перетворилися на бризки звуків: «Т-т-т! Тис! П’я! Нів!».

Сірий прокинувся. В мансарді. На ліжку.  

Серпи Лурес і Налір дарували замало світла, але він одразу побачив свій посох біля вікна.

І погляд митця раптово зачепився за дещо. Фігурка на стику між стулками вікна. Він дивився на Лі, яка сиділа в одязі, котрий він замовив у лялькаря: довгий плащ, коротка куртка, довга сорочка, довга спідниця та й капелюх потрібної форми – для влучності чародійства, він багато тижнів тому вирішив, що лялька повинна одягтися у такі речі, які носить Ліка. Й усе було б гарно, але Сірий ніколи не посадив би туди Лі – такий знак не сподобався творцю.

Він різко повернувся «до Ліки» – коханої не було поруч.

Уколи тривоги неволили, спонукали думати.

Прецінь, увесь простір їхньої великої мансарди не мав поділу на кімнати – ніяких стін – лише балки та стовпи. Навіть, зараз, у півтемряві, творець бачив: дівчина пішла з мансарди. Водночас, нічні горщики стояли на своєму місця – біля барил і корит.

Творець хотів би заспокоїтись – погляд зупинився на давньому портреті Ліки. Саме завдяки ньому вони зазнайомились. Тоді Сірий намалював це, протягом чотирьох годин спостерігаючи за дівчиною, котра, під весняним сонцем, ловила рибу.  

«Це – ти» – без привітань тоді заявив творець.

Їй ніколи не подобався цей портрет. Іноді Ліка взагалі ненавиділа нещасний твір. Але саме цей малюнок став першим моментом їхніх довгих і дивних відносин. Сам митець, відтоді, вирішив для себе: вони створені один для одного.   

– Сі-рий, – долинав шепіт. – Не йди шукати Ліку.

– Лі? – митець підскочив і підійшов до вікна. – Хто ти таке?

– Я не проти тебе... Однак-однак… не на твоєму боці.

– Хіба я питав саме це?   

– Я – творіння Джейран, – відповіла пенькова лялька, яка не мала навіть обличчя.

– Що це означає?

– Ну! Джейран! Капітан Джейран!

– А-а-а, Капітан… Згадав, його вітрильник називається Джейран…

– Її, узагалі, звати Джейран!

Сірий пам’ятав старий звичай, коли дітей, що мали на тілах родимі плями у вигляді рогатої тварини, рівнинного джейрану, називали іменем Джейран, бо таку вони мали долю.

– Про кого ти кажеш? – перепитав творець.

– Про Капітаночку…

– Капітан – жінка?

Таке знання не стало великим сюрпризом – риси й жести тієї людини виглядали саме «жіночими».

– Капітан Принцип, її чоловік, умер дев’ять років тому. Він захворів – вона не змогла вилікувати, засмутилася і…

– І?

– Почала називатися його ім’ям, носити його одяг. Повторювала: «Тепер я замість нього, а Джейран померла»…  

– Файна історія! Але до чого тут Ліка?

– Цього я не знаю.

– Брешеш…

– А ти все знаєш про малювання? Всі секрети там? Прийоми? Ні? Те, що тобі потрібно?

– Ти казала, що б я не йшов шукати Ліку, – нагадав творець.

– Джейран дуже не любить, коли їй заважають.

– Не переконливо.

– Джейран не зла… Вона давно слідкує за Лікою – хоче їй допомогти. Бо щось із нею трапилось... З Лікою…

– Нащо Ліка потрібна Капітанці?

– Я – лялька. Чого ти від мене хочеш?

– Сі теж ожив? – несподівано спив творець.

– Ні. Він – ні.

– То Джейран оживила тільки тебе?

– Не знаю, – відповіла Лі. – Я пам’ятаю себе з того моменту, як вона мене створила і зізналась у цьому мені… Одинадцять років минуло… На відміну від тебе, вона виймала нас із рундуків і давала плавати, гуляти.  

– І, далі? – напружений Сірий удавав, наче не почув зауваження ляльки.

– Коли мене подарували, я стала прив’язана до Ліки, до її долі, удачі, подій… А я сьогодні я «відшарувалася» – просто відразу відчула себе вільною… Ходити! Розмовляти!

– Тобто ти можеш рухатись?

– А ти – кмітливий…

– Ти хочеш бути вільною?

– Я можу піти хоч зараз, – гордо казала Лі.

– А я так не думаю! – з недоброю посмішкою заявив творець, а потім, зненацька, схопив ляльку. – Ти мені дуже сильно допоможеш, якщо хочеш отримати волю.