Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фентезі » Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Читаємо онлайн Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
думаю. Дізнатися, що я живий і ходжу по цій землі, — гадаю, від такого удару навіть йому замлоїть серце, бо досі Ворог цього не знав. Очі в Ортанку не впізнали мене під роганськими обладунками, проте Саурон не забув про Ісільдура та про Елендилів меч. І ось у годину, коли мали здійснитися його великі задуми, з’явились Ісільдурів нащадок і Меч, — я-бо показав йому перековане лезо. Ворог іще не такий могутній, аби не почувати страху, — ні, сумнів безперервно гризе його.

— Хай там як, а він підкорив величезні володіння, — зауважив Ґімлі, — й тепер ударить швидко.

— Квапливий удар рідко влучає в ціль, — відповів Араґорн. — Мусимо тиснути на Ворога і не чекати, коли він зробить перший хід. Розумієте, друзі мої, коли я опанував Камінь, то дізнався про розмаїті речі. На Ґондор з півдня насувається ніким не ждана жахлива небезпека, що поглине багато військової сили, яка натомість мали би захищати Мінас-Тіріт. Якщо цю небезпеку не зупинити, то, гадаю, ми втратимо Місто менш як за десять днів.

— Тоді ми його таки втратимо, — сказав Ґімлі, — бо кого можна послати на допомогу Мінас-Тіріту і хто встигне туди вчасно?

— Я не маю війська, щоби посилати його на допомогу Місту, тож мушу їхати сам, — відповів Араґорн. — Є лишень одна дорога через гори, яка приведе мене туди раніше, ніж усе буде втрачено, — це Стежки Мерців.

— Стежки Мерців! — скрикнув Ґімлі. — Це лиховісна назва, і, бачу, роганцям вона геть не до вподоби. Чи може живий пройти тим шляхом і не згинути? А навіть якщо ти і пройдеш, то як жменька звитяжців зупинить атаки Мордору?

— Жодна жива душа не скористалася тією дорогою, відколи сюди прийшли рогірими, — заперечив Араґорн, — бо вона для них закрита. Проте у скрутну годину Ісільдурів спадкоємець може піти нею, якщо наважиться. Слухайте! Ось що Ельрондові сини з Рівендолу переказали мені від свого батька, наймудрішого з мудрих: «Нехай Араґорн згадає про слова провидця та про Стежки Мерців».

— А що то за слова провидця? — запитав Леґолас.

— Так провістив Мальбет-Провидець у дні Арведуї, останнього короля Форноста, — сказав Араґорн:

Тінь довжелезна на землю лягає,

на захід простерлися крила пітьми.

Трясеться вежа, й до могил королівських

судьба підступає. І мертві встають.

То клятвопорушників час настає:

Ерех-камінь їх знову збирає,

й від рогу гірського здригнуться вони.

Та хто в ріг той засурмить? І хто гукне

з туманів мрячних людей тих забутих? —

Нащадок мужа, що йому ті клялись.

З Півночі ждіть його у часи скрути:

і крізь Двері пройде він Стежками Мерців.

— Авжеж, це таємничі шляхи, — сказав Ґімлі, — проте для мене вони не більш таємничі, ніж це віршування.

— Якби ти краще розумів його, то я попросив би тебе піти зі мною, — відказав Араґорн, — бо саме тим шляхом я вирішив податися. Та йду я туди не радо — тільки скрута жене мене. Тож ти можеш піти зі мною, тільки якщо сам захочеш, адже в дорозі на нас чекають важка праця та великий жах, а може, навіть щось страшніше.

— Я піду за тобою навіть Стежками Мерців, хай би куди вони вели, — сказав на це Ґімлі.

— І я з вами, — додав Леґолас, — бо я не боюся Мерців.

— Сподіваюся, забуті люди не забули, як треба битися, — спробував пожартувати ґном, — інакше їх і турбувати не варто.

— Про це ми дізнаємося, якщо нам поталанить добратися до Ереху, — сказав Араґорн. — Одначе клятва, яку ті люди порушили, полягала в тому, щоби боротися проти Саурона, відтак, аби дотримати її, їм таки доведеться битися. Бо в Ереху досі лежить чорний камінь, який, подейкують, Ісільдур привіз із Нуменору. Той камінь установили на пагорбі, й на ньому Гірський Король присягнув бути союзником Ісільдура, коли мій предок засновував королівство Ґондор. І коли Саурон повернувся і знову зріс на силі, Ісільдур покликав горян, аби вони дотримали клятви, проте ті не прийшли: в епоху Темноліття вони поклонялися Сауронові... Тоді Ісільдур сказав їхньому королеві: «Бути тобі останнім королем. І коли Захід стане могутнішим за Чорного Господаря, то на тебе та на твій народ спаде моє прокляття: не знатимете спочинку, аж доки дотримаєте клятви, яку ви дали. Адже війна ця триватиме незліченні роки, і до її завершення вас знову покличуть стати до бою». І вони втекли від Ісільдурового гніву, й не насмілилися вийти на війну на Сауроновому боці, й заховались у таємних місцинах серед гір, і не бачили інших людей, і поволі загинули серед безплідних пагорбів. Відтак жахливий дух Неприкаяних Мерців огорнув Погорби Ереху та всі довколишні землі, де мешкав той народ. Однак мій шлях веде мене туди, бо деінде годі знайти допомогу від живих.

Араґорн підвівся.

— Ходімо! — гукнув він і вихопив меча, і той спалахнув у сутінковому світлі Бурґа. — До Каменя Ереху! Я шукатиму Стежки Мерців. Ідіть же зі мною, хто не боїться!

Леґолас і Ґімлі не відповіли, натомість підвелись і разом із Араґорном вийшли зі зали. Мовчазні та незворушні, стояли вони на траві й чекали, поки надійшли загорнені у плащі блукачі. Тоді Леґолас і Ґімлі сіли на коня. Араґорн скочив на Рогерина. Гальбард підніс до вуст могутній ріг — і луна його голосу прокотилася Гельмовим Яром. Потому загін, мовби порив вітру, зірвався з місця і помчав Падолом, а всі, хто залишився на Греблі чи у Бурґу, приголомшено споглядали їхній від’їзд.

Доки Теоден поволі просувався гірськими стежками, Сірий Загін швидко промчав через рівнину і наступного дня пополудні прибув до Едораса, де зупинився лише ненадовго, а потому знову помчав у долину і з настанням темряви дістався до Смурного Капища.

Володарка Еовин привітала прибульців і зраділа їхньому приїзду, бо в житті не стрічала могутніших воїнів, аніж дунедайни та вродливі Ельрондові сини, проте очі її повсякчас були звернені до Араґорна. Тож коли господиня та її гості сіли до вечері й коли вона дізналася про все, що відбулося після Теоденового від’їзду (раніше-бо до неї доходили хіба уривчасті звістки), і про битву в Гельмовому Яру, про загибель великого числа їхніх ворогів та про наступ Теодена і його лицарів, то очі її засяяли.

Урешті вона мовила:

Відгуки про книгу Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: