Вдова узурпатора - Аліна Миколаївна Болото

Стіни здригнулися, посипалася штукатурка, вилетіли рами разом зі склом, ліжко відкотилося в куток, ледве не придавивши Алакса, який там заліг, по кімнаті розповзлася хмара смердючого диму.

Я підхопилася й схопила Клюса на руки. Плейте повільно вибрався з-під ліжка. Філіп так і застиг посередині кімнати з «скайлою» в руці, а «манекен» витягнувся серед уламків розбитого на друзки стола. Плейте пішов було до Філіпа, але в мене ще вистачило сил крикнути: «Не підходьте!»

Притискаючись спиною до стіни, я минула страшну пару й вискочила в передпокій. Серце в Клюса стукало, як у горобця, та й моє майже вискакувало із грудей. Не пам’ятаю, як я пронесла брата сходами, але біля дверей під’їзду ледве не спіткнулася об тіло Афараса. Янваєць лежав обличчям униз, а викинута вбік права рука стискала м’який фетровий капелюх із широкими полями.

— Приятелю! — Клюс рвонувся в мене з рук і кинувся до Афараса. У мене трохи потемніло в очах, і я ледве не сіла прямо на жовті плити підлоги. — Ти живий?

Плейте збіг сходами слідом за нами, відсунув Клюса, одним махом скинув янвайця на плече, підібрав з підлоги автомат і майже бігцем попрямував до машини. Клюс схопив мене за руку й потягнув за собою. Пам’ятаю, що ніяк не могла відкрити дверцята «тарпана» — це зробив за мене Клюс. «Тарпан» рвонув з місця так, що покришки завищали, з ходу набрав швидкість і помчав вулицями Амадана.

— Куди їдемо?! — не обертаючись, крикнув Плейте.

Якби я знала! У готель повертатися небезпечно, а дух перевести не завадило б. Забагато подій для двох діб, у нас в Анеморі життя було незрівнянно спокійнішим.

— По-моєму, Плейте, ви запрошували нас у гості, — промурмотіла я, вдивляючись в бліде обличчя Афараса.

Зрештою, ми за щось платимо охоронцеві?!

Через двадцять хвилин ми підкотили до дерев’яного будинку, який потопав у кущах і тунгових деревах. Широка алея перед будинком була чисто виметена й обкладена з двох сторін брилами піщанику. Клюс вискочив з машини першим, відкрив дверцята й потягнув Афараса за руку. Той м’яко повалився на бік.

— Відійди! — Плейте відсторонив Клюса, виволік Афараса з машини й поніс до сходів. Ми піднялися кам’яними сходами й зупинилися біля парадного входу. — Агов… панянко, дістаньте-но ключі…

Я опустила руку в кишеню його білосніжних штанів і вивудила важку зв’язку ключів. Плейте явно страждав манією замикання.

— Пошукайте із трьома зубчиками. Ні, чорний.

Усі ключі у зв’язці були пофарбовані в різні кольори. Із третьої спроби я нарешті відшукала потрібний ключ, вставила в замок і повернула. Завила сирена.

— А… диявол!

Він стусаном ноги відкрив двері й відразу ж засунув руку під чеканку, яка висіла на стіні: замок на тлі далекого лісу. Сирена змовкла. Через темнуватий передпокій ми пройшли у велику, на всю ширину будинку, вітальню. На обстановку тут грошей явно не жаліли. Кольорова гама поєднувала ясно-коричневі й сріблясті тони, від чого кімната мала надзвичайно святковий вигляд.

Плейте опустив Афараса на покриту пухнастою ковдрою софу, а сам відійшов до гірки. Повернувся він із двома келихами данчо, один запропонував мені.

— Дякую, — я взяла простягнутий келих, піднесла до губів Афараса й влила данчо йому в рот. Реакція була бурхливою. Вибитий у мене келих ударився об підлогу, вино залило й без того непривабливий светр янвайця, сам власник, скуйовджений і мокрий, опинився в іншому кінці кімнати в боксерській стійці. Клюс схопив і поспішно сховав під куртку залишений без догляду автомат.

Менше хвилини знадобилося Афарасу, щоб розповісти, як він намагався затримати незнайомця, і ще менше часу знадобилося «манекену», щоб оглушити бідолаху. Афарас ледве встиг доторкнутися до «манекена», і пекучий біль погасив свідомість.

— Отже, у справі замішане чаклунство, — не то стверджуючи, не то запитуючи, прорік Алакс.

— Вас це турбує? — запитала я, ненавмисне «воскрешаючи» розбитий келих.

— Ні, якщо ви мені розтлумачите, у чому суть справи.

— Суть вашої справи полягає в нашій охороні.

— Але я не можу змагатися з магічними силами.

— А від вас ніхто цього й не вимагає! Займайтеся людьми.

— Так хто ж все-таки нападає?

— Люди Дано Іта.

— Мета?

— Убивство Клюссіді.

— Навіщо?

— Багато будеш знати, швидко постарієш, — пробурчав Клюс.

Братик дивився на нас з-під лоба. Крізь округлість дитячого личка все виразніше проступала недитяча суворість. Від жалю в мене защемило серце, але я сказала найстрогішим тоном:

— Як ти розмовляєш зі старшими?!

Клюс знизав плечима.

— Він ставить занадто багато питань. Давай наймемо інших охоронців.

На інших у нас не було ні часу, ні грошей. Та і яка різниця? Однак Діма Фута не замінить ніхто.

— По-моєму, цього хлопця давно не лупили, — ліниво процідив Плейте.

Клюс спалахнув, хотів щось сказати, але стримався. Кілька секунд я з жахом чекала, у що це виллється, але все обійшлося. Клюс ще занадто малий, Диск далеко, і Місяць не чує короля…

Під кріслом шурхнуло, я опустила погляд і побачила гостреньку мордочку Емі. Емі дивився на Плейте так пильно, що