Ключ від Королівства - Марина та Сергій Дяченко
— Оце так. Навчиш?
Він так змінився на лиці, що я вмить пошкодувала про своє питання.
Підняли борт воза. Я побачила небо, сіро-чорне, і тонку веселкову плівку, як у мильної бульбашки, між нами й цим небом.
— Що це?
— Каша, — сказала привітна жінка, мати Гарольда, підсовуючи нам дерев’яний піднос із їжею. — І вино. І хлібчик. Їжте.
Борт знову опустився.
— Що це було? Таке… різнокольорове?
— Оберонів захист, — сказав Гарольд байдуже. — Він поставив видимий, щоб коні не боялися. Ну і для тебе, мабуть…
— Для мене?
— Ти ж його улюблениця, — заявив Гарольд несподівано сердито. Він узяв із підноса кухоль з вином і відвернувся.
— І чому я у велике шатро не пішла? — запитала я сама себе.
— То йди. Там принц із високостями. Іди…
Мені захотілося вивернути йому на голову тарілку з кашею. Його жалієш, до нього виявляєш чуйність, а він…
— Ну що ти знову починаєш? Наче я винувата.
Він мовчав і сопів.
— Хочеш, я піду до Оберона й скажу, що ти прекрасний вчитель, просто я тупа учениця? І тому не можу вчитися.
Зовні гуркнув грім і жахливо завив вітер.
Вістря ножа перестало світитися. Під возом розлився морок.
— Ти ось що, — сказав Гарольд. — Ти… запам’ятай. Мені Оберон велів тебе вивчити. Отже, я або вивчу тебе, або здохну просто на уроці. Причому якщо я здохну, це означатиме, що я не справився… І не здумай нічого казати його величності, інакше я тебе вб’ю!
Розділ восьмий
Кришталевий грот
На ранок я так задубла під возом, що навіть зубами цокотіти не могла. Дуже до речі були б магічні вміння Гарольда. Та коли я поцікавилася, як мені зігрітися, він, такий же синій і змерзлий,порадив:
— Побігай.
І я почала намотувати кола по мокрій траві.
От дивовижна річ: удома я після такої ночі захворіла б на запалення легенів. А тут нічого — піднялося сонечко, я зігрілася і за весь день жодного разу навіть не чхнула. Оце справжні чари!
І ще, вдома я б нізащо не протрималася стільки часу в сідлі. А тут їдемо й їдемо, і хоч ноги, звичайно, болять (а місце, звідки вони ростуть, тим більше), проте якихось особливих страждань на мою долю не випало.
А дорога на третій день нашої подорожі вийшла казкова. Караван то спускався в долину, то підіймався на вершину пагорба, і щоразу перед нами відкривалися то темний ліс із гострими верхівками, то озеро зі смарагдовою водою, то руїни міста — аж дух забивало. Ми з Гарольдом, як і раніше, трималися в середині колони.
Оберон їхав попереду. Підвівшись у стременах, я могла бачити набалдашник його білої патериці.
Коли ми проїздили повз руїни, з-під каменя біля самої дороги метнулося щось зелене, схоже на обривок оксамитової ганчірки, злетіло на висоту трьох людських зростів і зникло за руїнами міської стіни. Від несподіванки я натягнула поводи так, що сірий коник запирхав.
— Що це?
— Та не зважай, — сказав Гарольд з ноткою роздратування. — Він просто літає.
— Хто? — я випрямилася в сідлі. Не люблю, коли мене вважають боягузкою.
— Хватавець.
— Хто-хто?!
— Ну, коли їх багато, кілька сотень, вони налітають на подорожнього зусібіч, обліплюють так, щоб не було щілини, і… ну, до побачення. Та коли він один — дурня. Просто літає.
— А ти звідки знаєш, що він один? Що він не полетів кликати на допомогу своїх знайомих і родичів?!
Гарольд посміхнувся — от, мовляв, які прості речі доводиться пояснювати.
— Сім’ї хватавців навіть посередній маг відстежує за три версти. От я, наприклад, можу. А якщо король повів сюди караван — як ти думаєш, можна довіряти його величності?
Я насупилася. Вийшло, ніби я не довіряю Оберонові.
— Учити мене будемо? — запитала я, щоб стерти з обличчя Гарольда поблажливу посмішку.
Вдалося навіть краще, ніж я очікувала. Він не просто перестав посміхатися — він перестав на мене дивитися. Відвернувся.
* * *
Пополудні ми піднялися на черговий гребінь, найвищий, і я замружилася.
Перед нами було море. І вихід до моря — неглибока ущелина між двома старими зруйнованими хребтами. Правий був кам’яний. Лівий — я придивилася й ахнула — справжнісінький хребет, як у зоологічному музеї. Кістяк чудовиська завбільшки з гору лежав тут, порослий молодими ялинками.
— Гарольде! Що це?
— Місто тисячі харчевень, — похвалився мій супутник, на якийсь час забувши про свій клопіт. — Ми тут зупинимося днів на два… Ух і наїмося всілякої смакоти!
Я простежила за його поглядом і дійсно побачила містечко біля моря, маленьке й акуратне, ніби споруджене з піску.
— Та ні, не це! Ось ці кістки, чиї вони?
— А-а-а, — Гарольд знизав плечима. — Ну, дракон упав і здох від старості. Останній, мабуть, дракон у цих землях… Слухай, я їсти хочу. А ти?
* * *
Скелет дракона лежав головою до моря. Його череп височів над містом, у порожніх очицях день і ніч горіли вогні — сигнали для суден, що заблукали в морі. Нізащо у світі не згодилася б тут жити, під таким страховищем!
А саме місто було маленьке й привітне. І дуже мокре. Виявляється, воно лежало в гирлі підземної річки, і тому звідусіль тут били джерела. Майже на кожному перехресті булькав фонтан зі статуєю — кам’яна жінка з кам’яним тазом у руках давала напитися уклінній людині в лахмітті (теж кам’яній чи зліпленій із глини — це вже як скульптору забажалося). Виявляється, існувала місцева легенда. Раніше тут було сухо. Якийсь чоловік заблукав на березі й не міг знайти води, щоб напитися. Йому зустрілася жінка з тазом (звідки вона там узялася?) і напоїла його. Відтоді тут і вдень і вночі дзюрчить вода — пробилися джерела під кожним каменем. Тому тут і побудували місто — місто тисячі харчевень.
— Чим ближче до моря, тим більше перцю у стравах. У портових харчевнях узагалі їсти неможливо — легше гаряче вугілля ковтати. На вулиці Пекарів смачнющі сири, зате нема м’яса… Якщо любиш кислятину , то це до Молочних Братів, ми туди не підемо — фі, гидота. Підемо на західну околицю, там ціла площа таких закладів, що й пальчики проковтнеш!
Мій учитель поводився привітно, однак я розуміла, що він тільки вдає веселого. Я була для нього як гиря на ногах чи, можливо, петля на шиї. Гарольд вдавав, що нічого не відбувається, — а сам тонув, гинув на моїх очах, бо час, відведений Обероном на моє навчання, закінчувався.
А Гарольд, як маленький, не хотів навіть говорити зі мною
