Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін

А потім вони спустилися до води, щоб подивитися, як ельфи танцюють і співають у переддень Літня.

Наступний ранок був таким ясним і свіжим літневим ранком, про який можна лише мріяти: у блакитному небі – ні хмаринки, а на воді танцювали промені сонця. Вони ж від’їжджали під прощальні й напутні пісні, з серцями, відкритими для наступних пригод, і твердо затямивши дорогу, якою їм належало прямувати через Імлисті Гори до землі, що лежить за ними.

РОЗДІЛ IV

ЧЕРЕЗ ГОРУ ТА ПІД ГОРОЮ

Багато стежок провадило через гори – і багато перевалів. Але більшість стежок були оманою та облудою і вели або в нікуди, або у безвихідь, а більшість перевалів кишіли злими почварами і страшними небезпеками. Та ґноми з гобітом, керуючись мудрими порадами Ельронда, а також знаннями і пам’яттю Ґандальфа, обрали правильний шлях і правильний перевал.

Довгі дні після того, як вони вибралися з долини і залишили Останній Прихисток на багато миль позаду, вони без упину дерлися вгору, вгору і вгору. То була важка і довга путь, покручена стежка – відлюдна і небезпечна. Тепер можна було й озирнутися назад – на землі, які вони проминули, простерті далеко внизу. Більбо знав, що далеко-далеко на заході, де все розпливається у блакитній імлі, лежить його рідна країна, де все безпечно та зручно, і його маленька гобітська нірка. Він здригнувся. Ставало дедалі холодніше, і поміж скель пронизливо свистів вітер. Часом гірськими схилами підстрибом скочувались униз камінні брили, визволені з-під снігу полудневим сонцем, і пролітали повз них (якщо їм таланило) чи понад їхніми головами (а це вже тривожило). Ночі були незатишні та холодні, й мандрівники не наважувалися співати чи розмовляти надто голосно, бо луна була немилосердно гучною, а тиша, здавалося, воліла, щоб її не порушувало ніщо – крім шуму води, завивання вітру та гуркоту каміння.

«Там, унизу, триває літо, — думав Більбо, — саме час косовиці та пікніків. Якщо ми й далі посуватимемося з такою швидкістю, то минуть і жнива, і збір ожини, перш ніж ми бодай почнемо спускатися з гори».

Інші снували такі самі похмурі думки, хоча коли вони прощалися з Ельрондом, сповнені високих сподівань літневого ранку, то радісно говорили про перехід через гори і про те, як швидко вони поскачуть далі. Кожен уявляв, як вони досягнуть потайних дверей Самотньої Гори, – можливо, саме в останній місяць осені, – «і, можливо, це буде саме в Дарінів день», — мріяли вони. Лише Ґандальф хитав головою і не казав нічого. Ґноми не проходили цим шляхом багато років, а він проходив – і знав, як зло й усілякі небезпеки зросли і розквітли в Дикому Краї, відколи дракони вижили з тих місць людей, а ґобліни таємно від усіх розселилися там після битви в копальнях Морії. Навіть шляхетні задуми таких мудрих чарівників, як Ґандальф, і таких добрих друзів, як Ельронд, часом заходять у безвихідь, коли ви прямуєте назустріч небезпечним пригодам на узграниччі Дикого Краю; і Ґандальф був надто мудрим чарівником, аби не знати цього.

***

Він знав, що будь-якої миті може трапитися будь-яка несподіванка, і ледве чи сподівався, що їм вдасться без моторошних пригод подолати оті високі гори з самотніми шпилями та долини, де не править жоден король. Ні, аж ніяк. Усе було добре, доки одного дня не грянула гроза. Ви знаєте, який це жах – справжня велика гроза на рівнині чи в долині, особливо коли зустрічаються і зударяються дві грозові хмари. Але ще більший жах – грім і блискавка вночі у горах, коли буревії налітають зі сходу та з заходу і розпочинають війну. Блискавки розбиваються об шпилі, скелі розколюються, могутні удари грому стрясають повітря та закочуються, гуркочучи, в кожну печеру й западину, а темрява наповнюється гуркотом, який поглинає всі інші звуки, і раптовими спалахами.

Більбо ніколи не бачив і не уявляв собі нічого подібного. Гроза застала їх високо в горах на вузькому майданчику, по один бік якого відкривалася страшна прірва з імлистою долиною внизу. Там вони заночували, притулившись під навислою скелею, і Більбо лежав, загорнувшись у ковдру, і тремтів з ніг до голови. Коли він визирав звідти при спалахах блискавки, то бачив, що по цілій долині розбрелися кам’яні велети, які жбурляли один одному і ловили скелі, ніби для забави, а потім закидали їх у морок – і вони гупали поміж деревами далеко внизу або з тріском розколювалися на дрібні уламки. Тоді знявся вітер, полив дощ, і вітер шмагав дощем та градом навсібіч, так що нависла скеля вже не давала прихистку. Скоро вони змокли до кісток, а поні стояли з опущеними головами та обвислими хвостами і тільки тихенько іржали від страху. Вони теж чули регіт і крики велетів, що відлунювали скрізь по гірських схилах.

— Кепські наші справи! — озвався Торін. — Якщо навіть нас не знесе вітром, не затопить дощем, не вдарить блискавкою, то підбере нас якийсь велетень і підкидатиме ногами попід самі хмари, наче м’яча.

— Ну, якщо тобі відоме краще місце, то веди нас туди! — пробурчав Ґандальф, який дуже дратувався і сам був не в захваті від велетів.

Їхня суперечка закінчилася тим, що вони послали Філі та Кілі пошукати кращого притулку. Ті мали гострий зір і, будучи молодшими за інших ґномів на якихось п’ятдесят років, зазвичай отримували саме такі доручення (адже кожному було зрозуміло, що посилати Більбо – цілком марна справа).

Не треба нічого навмисно шукати, якщо ви хочете щось знайти (принаймні так сказав Торін молодим ґномам). Ви, звичайно, обов’язково щось знайдете, якщо шукатимете, проте далеко не завжди саме те, що вам потрібно. Так трапилось і цього разу.

Незабаром Філі та Кілі приповзли назад, тримаючись за скелі під поривами вітру.

— Ми знайшли суху печеру, — сказали вони, — тут недалечко, за наступним поворотом; там помістяться і поні, й усі ми.

— Ви обстежили її всю? — запитав чарівник, знаючи, що печери в горах рідко бувають ніким не зайняті.

— Так, так! — відповіли вони, хоча всім було зрозуміло, що їм би не вистачило на це часу – надто швидко вони повернулися. — Вона не така вже й велика і не така вже й довга.

Це, звісно, небезпечна особливість печер: ви не знаєте, які вони завдовжки, а часом – куди вони виводять і що на вас чекає всередині. Але тепер звістка, яку принесли Філі та Кілі, здавалася непоганою. Тож усі встали