Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

У межах цих узагальнених правил ужитку літер можна було також виокремити кілька основних співвідношень. Стандартні літери зі ступеня 1 застосовувано для позначення «проривних приголосних звуків»: т, п, к тощо. Подвоєння дуги вказувало на участь «голосу»: відтак якщо 1, 2, 3, 4 = т, п, ч, к (або т, п, к, кв), тоді 5, 6, 7, 8 = д, б, дж, ґ (або д, б, ґ, ґв). Підвищення основи вказувало на те, що приголосний перетворювався на «спірант»: отже, зважаючи на згадані вище характеристики ступеня, 1 ступінь 3 (9-12) = т, ф, ш, ч (або т, ф, кг, кгв/гв), а ступінь 4 (13-16) = д, в, ж, ґг (або б, б, ґг, ґгв/в).

Первісна Феанорова система також мала ступінь із подовженими основами, і подовження те можна було позначати або вгорі, або внизу. Такі основи вживали зазвичай на позначення придихових приголосних (наприклад, т+г, п+г, к+г), але за потреби вони могли репрезентувати й інші варіанти звуків. У тих мовах Третьої Епохи, які послуговувалися цим шрифтом, вони не були потрібні; та форми подовжених основ були вельми поширеними варіаціями (найвиразніше це помітно щодо ступеня 1) ступенів 3 і 4.

Ступінь 5 (17-20) зазвичай застосовували на позначення назальних приголосних: зокрема, 17 і 18 найчастіше позначали відповідно н та м. Згідно з означеним вище принципом, ступінь 6 повинен був передавати оглушені носові звуки; але тому що такі звуки (для прикладу їх можна прирівняти до валійського nh чи до давньоанглійського hn) у мовах, про які нам ідеться, траплялися дуже рідко, ступінь 6 (21-24) вживали на позначення найслабших, або «напівголосних», приголосних у кожній зі серій. Він складався з найменших і найпростіших форм первісних літер. Відтак 21 доволі часто вживали на позначення слабкого (невібрантного) р, що первісно був поширений у квеньї та в системі тієї мови вважався найслабшим приголосним серед тинкотем; 22 широко вживали на позначення в; коли III ряд використовували на позначення приголосних палатальної серії, то 23 зазвичай уживали на позначення й[82].Тому що деякі приголосні зі ступеня 4 мали тенденцію вимовлятися як слабкі та наближатися чи зливатися з відповідними приголосними ступеня 6 (як про це йшлося вище), багато з цих літер утратило свою чітку функцію в ельдарських мовах; і саме з них здебільшого походять ті літери, які згодом почали вживати на позначення голосних.

Заувага

Стандартне передання на письмі мови квенья відрізняється від описаного вище. Ступінь 2 застосовували для позначення нд, мб, нґ, нґв, і всі ці звуки були часто вживаними, адже б, ґ, ґв існували тільки в такому поєднанні, тоді як на позначення рд, лд вживали спеціальні літери 26, 28 (для позначення лв, а не лŷ багато мовців, особливо ельфів, уживало лб — на письмі це передавали з допомогою комбінації 27+6, бо поєднання лмб було неможливим). Подібно до цього ступінь 4 вживали на позначення надзвичайно поширених звукосполучень нт, мп, нк, нкв, адже в мові квенья не було д, ґг, ґгв, а на позначення в застосовували літеру 22. Дивись назви квенійських літер тут: ч. З, с. 661-664.

*

Додаткові літери. № 27 був універсальним знаком на позначення л. № 25 (за походженням — видозміна 21) позначав «повний» вібрантний р. №№ 26,28 були їхніми видозмінами. Їх досить часто вживали на позначення приглушених варіантів р (рг) і л (лг) відповідно. А от у квеньї їх використовували на позначення рд і лд. 29 відтворював с, а 31 (із подвійним завитком) — з у тих мовах, де цей звук був необхідним. Інвертовані форми, 31 і 32, хоча їх і могли вживати як окремі знаки, для зручності написання використовували тільки як варіації 29 і 31, тобто здебільшого їх писали разом із накладеним техтаром.

№ 33 за походженням був різновидом літери, що позначала іншу (слабшу) форму 11; у Третю Епоху його найчастіше використовували на позначення г. 34 вживали (якщо вживали взагалі) головно на позначення приглушеного варіанта в (гв). 35 і 36, якщо їх вживали на позначення приголосних, зазвичай передавали й та в відповідно.

Голосні звуки здебільшого передавали техтарами, які розташовували вгорі над приголосним. У таких мовах, як квенья, де більшість слів закінчувалася на голосний, техту ставили над попереднім приголосним; у мовах на кшталт синдарської, де більшість слів закінчувалася приголосним, її ставили над наступним приголосним. Якщо у слові не було приголосного в належній позиції, то техту ставили над «коротким носієм», що найчастіше мав вигляд безкрапкового і. Справжніх техтарів, які в різних мовах уживали як знаки на позначення голосних, безліч. Найбільш поширені, які зазвичай використовували для передання е, і, а, о, у (різноманітних), показано в наведених прикладах. Три крапки, що їх найчастіше використовували для позначення а у формальному письмі, у скорописах набували різних стилів, часто вживали щось на кшталт циркумфлекса[83]. Одна крапка й «акут» часто позначали і та е (втім, у певних видах письма вони ж позначали е та і). Завитки вживали для позначення о та у. У написі на Персні завиток, розімкнутий праворуч, передає у; на титульній сторінці він же позначає о, а завиток, розімкнутий ліворуч, — у. Перевагу надавали завитку, розімкнутому праворуч, а його вжиток залежав од потреб мови: у чорномові, наприклад, звук о був рідкісним.

Довгі голосні зазвичай позначали, розташовуючи техту на «довгому носії», який найчастіше мав вигляд безкрапкового j. Але довготу звука могла позначати і подвоєна техта. Рідше її передавали також із допомогою завитків чи подеколи й «акута». Дві крапки найчастіше вживали на позначення наступного й.

Напис на Західній брамі Морії є прикладом так званого «повного письма», де голосні звуки передано окремими літерами. У ньому показано всі літери, що їх уживали на позначення голосних у синдарській мові. Слід наголосити на вживанні № 30 для позначення голосного і, а також передання дифтонгів через техту для позначення наступного й понад голосною літерою. У цьому варіанті знаками для передання наступного в (потрібного для позначення звукосполучень ау, ав) були у-завиток чи його видозміна ~. Та дифтонги досить часто писали повністю, ніби у транскрипції. У такому разі довжину голосного позначали «акутом», який називали андайт — «довгий знак».

Як уже було зазначено, крім