Аутсайдери - Олександр Шевченко

— Ні. Нічого. Майже…

— Я й сама не все зрозуміла. Ти ледь ворушив язиком. Здається, казав, що ти нікому не потрібен і ніхто тебе не цінує.

— Гм… Зрозуміло. І це все?

— Ні, ти багато чого казав. Щось верз про якихось клоунів, тоді назвав мене Наталкою і довго за щось вибачався.

— От чорт, — Симон відчув сором, неначе йому повідомили, що він на п’яні очі розгулював голяка територією жіночого монастиря. Що ж, не вперше він робить із себе посміховисько.

— Що? — перепитала вона.

— Та ні, нічого. Вибач за цю маячню.

— Мені було навіть цікаво, — відповіла Вікторія весело. Звісно, їй було цікаво слухати, як колишній чоловік патякає у стані повної алкогольної прострації. Тепер у неї інша сім’я, і можна дивитися на це з іронією. Дуже добре, Віко. Як там кажуть про зів’ялі помідори?

— Ще ти казав, що збираєшся кудись поїхати, — додала вона.

— Куди?

— Уявлення не маю. Сказав тільки, що «світ за очі». Невже не пам’ятаєш?

— Так, тепер пригадую.

Справді, Симон згадав, що така думка не давала йому спокою, коли він ще залишався більш-менш тверезим. Куди ж він збирався їхати? Мабуть, усе одно. Зараз це не мало жодного значення. Після свого ганебного падіння можна було сміливо відряджатися хоч до дідька лисого.

— Симоне? Ти ще там?

— Так. Я тут. Дякую, що подзвонила.

— То ти кудись збираєшся? — спитала Вікторія зацікавлено.

— Гадаю, що так.

— І який же пункт призначення, якщо не секрет? «Світ за очі»?

— Саме він. Бувай.

Симон поклав слухавку і присів на ліжко біля телефону. В голові почало трохи розвиднюватися, і він зрозумів, що саме так і вчинить. Збере докупи свій рукопис, деякі речі, сяде в перший-ліпший автобус… а далі буде видно.

Останнім часом він сам собі здавався карикатурним персонажем із книжки якогось графомана-аматора — письменник і п’яничка в одному флаконі, й рішення про поїздку теж було досить банальним. Але плювати на це — хіба саме життя не менш банальне? І дурню зрозуміло, що інших варіантів у нього немає. А якщо він поїде, то цілком можливо, що там, куди таким чином дістанеться, можна буде розпочати все з самого початку. Завершити кляту повість, потім видати під псевдонімом — ось так і народиться нова особистість. І, звісно, від цього моменту він більше не візьме до рота жодної краплини.

Масуючи скроні пальцями, він підвівся й пішов умиватися. Потрібно було приводити себе до ладу.

Даромир повернув ліворуч, і вогні аеропорту в дзеркалі заднього огляду зникли за деревами. Він відчував, як закипає адреналін, проте наказав собі розслабитися. Гарячкувати зараз ні до чого. Якщо бути уважним і зосередженим, кількість помилок, яких він може припуститися, зменшиться до мінімуму, і тоді ними ніхто не скористається.

При отриманні кейса не виникло жодних проблем. Зараз той поблискував на сидінні поруч, і погляд Даромира час від часу до нього повертався. На годиннику було 22.40. У будь-якому випадку через двадцять хвилин усе повинно скінчитися, а на чию користь — поки що гадати зарано, та й нерозумно. Пістолет, яким він мав пристрелити Туліна, відтягував кишеню плаща. Це на всяк випадок. Якщо Артур збирається його прибрати, Даромир сподівався, що зможе ускладнити йому це завдання, наскільки можливо. Разом зі шлунковим соком у ньому вирувала злість; хай краще його відпустять по-доброму, бо інакше він влаштує невеличку демонстрацію можливостей людини, якій нема чого втрачати.

На трасі у цей час машин було небагато, здебільшого велетенські вантажівки, що мчали назустріч, сліплячи вогнями. На тридцятому кілометрі він збавив швидкість і повільно рушив узбіччям, пильно вдивляючись у темні хащі лісу. Його мають чекати десь тут. Чудове місце для зустрічі з бандитами… коли щось і станеться, то свідками будуть хіба що нічні птахи. Якось не хочеться йому бути закопаним у лісовому піщанику поряд із шосе…

«Цього не станеться, — заспокоїв він себе. — Не станеться».

Серед дерев тричі блимнули фари. От воно, його помітили. Тепер головне — зосередитися. Даромир уповільнив хід до п’ятнадцяти кілометрів на годину, потім до десяти. Попереду між соснових стовбурів виднілася не надто широка ґрунтова дорога, що заглиблювалася в ліс перпендикулярно до траси. Два автомобілі змогли б проїхати нею бік у бік. Він повернув туди, опустивши праву руку в кишеню плаща, де пальці миттєво обхопили рукоятку вальтера. Попереду висвітився чорний BMW із напівпригашеними фарами, розвернутий до нього передом; біля нього стояв якийсь чоловік у шкіряній куртці. Даромир напружив очі. Так… руки тримає в кишенях. Ще один сидить у машині, на місці водія. Більше нікого не видно. Отже, двоє.

Під’їхавши достатньо близько, він зупинився й вимкнув фари. Чоловік не ворухнувся. У слабкому світлі його обличчя залишалося невидимим. Водій також сидів