Учта для гайвороння - Джордж Мартін
Марлин глипнув на нього, роззявивши рота.
— Король-віче? Справжнього король-віча не було вже…
— …занадто довгі століття! — розлютився Аерон. — Але на світанку часів залізяни обирали собі королів самі, підносячи до влади найгідніших. Час нам повернутися до Старого Звичаю, тільки ним-бо знову сягнемо величі! Саме король-віче обрало на верховного короля Урраса Залізностопа і поклало йому на чоло корону з плавнику. Силас Пласконіс, Гарраг Гиней, Старий Кракен… усі вони обрані були король-вічем за давніх часів! А з нинішнього король-віча постане той, хто завершить перемогою змагання короля Балона і відвоює нам нашу волю. Рушайте, та не до Пайку і не до Десятивеж’я, але до Старого Вику, кажу вам знову. Прийдіть до пагорба Нагги та ребер у палатах короля Герея, бо лиш у тому святому місці, де місяць потонув і зійшов знову, ми посадимо собі на царство гідного короля — короля побожного і любого Богові!
Він знову високо здійняв кощаві руки.
— Слухайте! Слухайте хвилі! Слухайте Бога! Він говорить до нас, промовляючи: «Не маймо іншого короля, ано король-вічем обраного!»
І зревів люд, і застукотіли кийками один об інший вірні потопельники.
— Король-віче! — вигукували вони. — Король-віче, король-віче! Не маймо іншого короля, ано з король-віча!
І гамір, зчинений ними, гримів так, що його мав чути Вороняче Око на Пайку, а ниций Буребог — у себе в хмарних палатах. І Аерон Мокрочуб знав, що вчинене ним є гідне і правильне.
Сторож
— Червоні помаранчі вже перезріли, — зауважив великий князь утомленим голосом, коли сотник сторожі вивіз його на терасу.
І по тому не розтуляв рота кілька годин поспіль.
Про помаранчі — то була чистісінька правда. Кілька впало з дерев і вибухнуло на блідо-рожевому мармурі. Різкі солодкі пахощі наповнювали Готі носа щоразу, як він вдихав повітря. Великий князь, поза сумнівом, теж їх чув, бо ж сидів просто під деревами у рухомому кріслі, яке йому зробив маестер Калеот — з подушками гусячого пуху та гуркотливими колесами з заліза і чорного дерева.
Довгий час навколо чулися тільки вигуки, сміх та плюскотіння дітей у водоймах та водограях, подеколи — м’яке ляпання від падіння на терасу нового перезрілого помаранча. А по тому сотник почув, як десь у віддаленій частині палацу слабенько стукотять підбори чобіт на мармурі підлоги.
«Обара.» Її ходу він знав дуже добре: довгі стрімкі кроки, гнів та похапливість у кожному. Коня, залишеного в стайні при брамі, укрито піною, боки йому пошматовано острогами. Вона завжди їздила лише огирями і хвалилася — так казали люди — що вміє приборкати будь-якого коня в Дорні… та й будь-якого чоловіка теж. Сотник чув також інші кроки — швидке тихе човгання маестра Калеота, який щосили намагався не відстати.
Обара Піщанець завжди ходила занадто швидко. «Вічно женеться за тим, чого ніколи не піймає» — колись казав великий князь своїй доньці у присутності сотника.
Коли вона з’явилася перед потрійною аркою, Арео Гота відставив довгу сокиру вбік, щоб загородити їй шлях. Голівка сокири сиділа на ясеновому ратищі у шість стоп завдовжки; проминути її вона не могла.
— Далі не можна, панно. — Голос його лунав басовито, з сильною норвоською вимовою. — Великий князь не бажають, щоб їх турбували.
Її обличя вже було скам’яніле, перш ніж сотник сторожі мовив хоч слово; тепер воно ще затверділо.
— Ти затуляєш мені вхід, Гото.
Обара була найстарша з Піщаних Змійок — дебела, міцна жіночка років під тридцять з близько посадженими очицями та щурячо-бурим волоссям, успадкованим від староградської шльондри, яка її народила. Під пістрявою кирейкою з піщаного шовку кольорів глини та золота вона мала на собі вершницьке вбрання зі старої та м’якої брунатної шкіри, добре приношеної до тіла. Більше нічого м’якого у ній не було. На одному стегні висів скручений кільцями батіг, на спині — круглий щит з міді та криці. Списа вона лишила ззовні — за це Арео Гота мав до неї дяку. Хай яка Обара була швидка та дужа, проте рівнятися з ним однак не могла… і він це знав напевне, а вона — ні. Сторож великокняжого спокою та безпеки не хотів бачити її кров на блідому рожевому мармурі.
Маестер Калеот переступив з ноги на ногу.
— Панно Обаро, я намагався вам сказати…
— Він знає, що мого батька вбили? — запитала Обара сотника, зважаючи на маестра не більше, ніж зважила б на муху… якби знайшлася така дурна муха, що схотіла б політати коло Обариної голови.
— Вони знають, — відповів сотник. — Прибув птах.
Смерть прийшла у Дорн на крукових крилах, у малій цидулі, запечатаній краплею твердого червоного воску. Напевне, Калеот відчував, що було в листі, бо передав його Готі для доправлення. Великий князь подякував, але не ламав печатку, здавалося, цілу вічність. Увесь пообідній час він сидів з пергаменом на колінах, спостерігаючи за пустощами дітей. Почекав, поки сонце зайде на заході й повітря охолоне настільки, щоб діти втекли по домівках; тоді помилувався сяйвом зірок на воді. Вже й місяць устиг зійти, і аж тоді великий князь надіслав Готу по свічку, щоб прочитати листа під помаранчевими деревами у нічній пітьмі.
Обара торкнулася батога.
— Тисячі люду пішки перетнули піски до Кістяного Шляху, щоб допомогти Еларії привезти мого батька додому. Септи такі набиті, що ось луснуть, червоні жерці запалили храмові ватри. У постільних будинках жінки злягаються з кожним прибульцем, не беручи грошей. У Сонцесписі, на Зламаній Руці, уздовж Зеленокрівці, на гірських верховинах, у глибоких пісках… усюди — усюди! — жінки рвуть на собі волосся, а чоловіки волають у гніві. З усіх вуст чути одне й те саме: що зробить Доран? «Що зробить його брат для помсти за нашого замордованого князя?» — Вона підсунулася ближче до сотника. —
