Прокляття рейлі - Вікторія Сурен

— Прив’язуєшся до речей? Чи якийсь особливий сенс?

Кладу долоні на край столу, сміливо глянувши на хлопця. Він заперечно хитає головою.

— Тобі не цікаво.

— Було б не цікаво, не питала б. Це подарунок?

— Це пам’ять, — зітхає Люци. Якусь мить вагається, а тоді торкається пальцями іншої долоні топазу. — Від мами.

— Вона далеко?

— Напевно. Десь на іншому континенті. Напевно.

Мене проймає струмом. Інші континенти? Магія розуму, перетворень, артефакторії та некромантії. І де ж вона? І чому легені Люци більше не здіймаються рівномірно? Ззовні, може, й не помітно, але я бачу глибше.

— Точніше це те, що лишилося після того, як вона… втекла. — Йому ці слова даються на диво важко. Я починаю збирати шматочки до купи. — На мій шостий день народження. Я тоді готувався до школи. Вступати. Перший день, все таке…

Люци ледь усміхається, а я жалкую, що розпочала тему, яку не здатна підтримати.

— Чому?

Він тисне плечима.

— Думаю, вона мене ненавиділа. І батька також. Певно, ми її обтяжували. Вона була багатшою, аніж тато. Я вступив до академії не завдяки грошам, а тільки тому, що відмінно складав будь-які іспити. Мав безплатно жити у звичайному гуртожитку, бо батько все життя працює на академію. Але батьки Ру… вони мене люблять. Все життя, наче другого сина ростять. Допомагають в усьому, хоч я і не хочу. У Ру є молодша сестричка Камелія, а вони думають про мене. Інколи мені здається, що я не заслуговую на його дружбу, і він мене ненавидить.

— Це не так.

Я підібгаю вуста, а тоді… піддаюсь вперед та несподівано кладу власну долоню на його, трохи стискаючи. Люци враз зиркає на наші пальці, звівши брови, неначе я змінила хід історії, а моє серце ігнорує розум, який кричить про магію, що тече венами. Я стискаю його кісточки, вкладаючи всю можливу впевненість в цей жест, щоб Люци знав: зараз він може дозволити собі бути слабким, бо замість нього спокій зберігатиму я.