Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

— Ну, гадаю, нам саме час поквитатися з Босом.

— Авжеж, і що швидше, то краще, — погодився Мері. — І не будьмо надто лагідними! Він відповідальний за те, що впустив сюди цих грабіжників, а отже, і за все те зло, яке вони накоїли.

Тож господар Домосіл зібрав ескорт із двох дюжин відважних гобітів.

— Адже те, що в Торбиному Куті немає розбійників — лише припущення, — сказав він. — Достеменно ми нічого не знаємо.

Опісля вони пішки рушили в путь: Фродо, Сем і Мері на чолі, разом із Піпіном.

То була одна з найсумніших годин у їхньому житті. Ось перед ними вже виріс здоровенний димар, і коли вони наблизилися до старого села по той бік Річки, пройшовши повз ряди огидних нових будинків обабіч дороги, то побачили новий млин у всій його грізній і брудній відразливості: велетенську цегляну будівлю, механізми якої крутив потік, який вона забруднювала своїми відходами, що парували та смерділи. А вздовж Порічнянської дороги було повалено всі дерева.

Коли гобіти перетнули міст і поглянули вгору на Пагорб, їм аж забило дух. Навіть Семове видіння в Дзеркалі не підготувало його до того, що вони побачили. Стару Садибу зі західного боку знесли, а на її місці з’явилися ряди просмолених халуп. Тут уже не було жодного каштана. Кручі та зарості живоплоту було понищено. На голому, навіть без трави, полі безладно стояли великі вози. Торбинів Узвіз перетворився на розритий кар’єр для видобутку піску та гравію. А сам Торбин Кут ховався за купою великих хиж.

— Його зрізали! — зойкнув Сем. — Зрізали Вечіркове Дерево!

І він показав туди, де колись росло дерево, під яким Більбо виголосив свою Прощальну Промову. Воно лежало на полі, розпиляне і мертве. Сем розридався, — здавалося, то була остання соломинка, за яку він тримався.

Та чийсь сміх поклав край його плачу: біля невисокого паркана, що обгороджував подвір’я біля млина, стояв, спершись на цю огорожу, гобіт. У нього було похмуре обличчя і чорні руки.

— Що, не подобається, Семе? — гмикнув той. — Ти завжди був тюхтієм. Я вже було подумав, що ти подався кудись одним із тих кораблів, про які постійно базікав: попливу та попливу! Навіщо ти сюди вернувся, га? Тепер у нас тут, у Ширі, багато роботи.

— Бачу, — відрізав Сем. — Помитися ніколи, а пащекувати біля плоту можна. Послухай ти, Пісковику, я маю у цьому селі боржників, тож не ляпай надурно язиком, бо дістанеш такий рахунок, од якого твій гаманець лусне.

Тед Пісковик сплюнув за мур:

— Тьху! Ти мене не зачепиш. Я друг Начальника. А от він тебе добряче зачепить, якщо не припиниш молоти дурниці.

— Не гайнуй слів на дурня, Семе! — втрутився Фродо. — Сподіваюся, ніхто інший із гобітів не став таким, як ото він. То була би найбільша з усіх шкод, що їх завдали ті служаки.

— Ти бридкий і нахабний, Пісковику, — озвався Мері. — Ще й відстав од життя. Ми піднімаємося на Пагорб, аби прогнати твого безцінного Начальника. Й уже подбали про його служак.

Тед замовк і лише витріщився на них: тієї ж миті він помітив загін, який, за знаком Мері, перейшов через міст. А тоді він метнувся назад до млина, вибіг звідти з ріжком у руці й подув у нього.

— Побережи дихання! — засміявся Мері. — Я маю ліпший.

Потім, здійнявши свій срібний ріжок, він засурмив у нього, і гучний поклик задзвенів довкола Пагорба, і з нір, і з повіток, і з хистких хатинок Гобітова йому відповіли гобіти, і висипали назовні, й із підбадьорливими криками та галасом подалися слідом за всім товариством дорогою до Торбиного Кута.

Наприкінці вулиці натовп спинився, а Фродо та його друзі пішли далі й нарешті дісталися до колись наймилішого їм місця. У саду було безліч хиж і повіток, а деякі з них стояли так близько до старих вікон, які виходили на захід, що геть відрізали їх од світла. Усюди валялися купи непотребу. Двері було обдерто, ланцюжок від дверного дзвіночка теліпався в повітрі, а сам дзвіночок втратив свій голос. На їхній стук ніхто не відгукнувся. Тож четверо друзів увійшли всередину. В оселі тхнуло, всюди панували бруд і безлад: здавалося, що тут уже довгенько ніхто не жив.

— Де ж ховається той мерзенний Лото? — запитав Мері.

Вони обнишпорили кожну кімнату, проте не знайшли нікого живого, крім пацюків і мишей. — Може, накажемо іншим обшукати повітки?

— Тут гірше, ніж у Мордорі! — сказав Сем. — По-своєму, звісно, проте набагато гірше. Так, наче сам Мордор, як то кажуть, прийшов до нас додому, бо це і є наш дім, і ми пам’ятаємо його таким, яким він був до знищення.

— Так, це Мордор, — погодився Фродо. — Це ще один із його злочинів. Саруман завжди виконував його роботу, навіть коли вважав, що працює на себе. Те саме стосується і тих, кого Саруман обдурив, як-от Лото.

Мері з жахом і відразою роззирнувся довкола.

— Ходімо звідси! — сказав він. — Якби я знав, скільки лиха він накоїв, то запхнув би свою торбину Саруманові в горлянку.

— Авжеж, авжеж! Але ти цього не зробив, тож я можу сказати тобі: ласкаво прошу додому.

На порозі стояв Саруман власною персоною, вгодований і задоволений на вигляд, а його очі аж палали від люті й захвату.

Фродо раптом осяяло.

— Шаркі! — скрикнув він.

А Саруман засміявся у відповідь.

— Тож вам знайоме це ім’я, чи не так? Цілий мій народ, гадаю, називав мене так в Ісенґарді. Напевно, на знак приязні[3]. Та ти, вочевидь, не сподівався побачити мене тут.

— Не сподівався, — відказав Фродо. — Проте міг би здогадатися. Дрібне паскудство: Ґандальф застерігав мене, що ти ще здатний на таке.

— Цілком здатний, — погодився Саруман, — і не лише на дрібне. Ви добряче мене насмішили, ви, гобітські паночки, коли їхали сюди в гурті могутніх людей, такі безпечні й такі горді своїми маленькими персонами. Ви думали, що чудово виплуталися з усього, можете просто собі повернутися назад і тихо-мирно жити