Потойбiчне - Василь Семенович Стефаник
Говорила тихо, поволі, але чітко й спокійно вимовляючи кожне слово. Сиві, майже жовтаві патли закривали обличчя; гострий, кострубатий ніс навис над беззубим ротом. З-за жовтих патлів блискали раз-у-раз з очей промінчики.
Вдивлявся в той зір. Силкувався пригадати щось знайоме. Як не гидко було йому чути сморід того лахміття, в якому сиділа, – все ж присовувався ближче до неї. Надслухував. Щось є ніби знайоме в інтонації голосу, щось таке, як у тої вчорашньої. Дивився їй в обличчя. Вона сиділа в лахмітті непорушно й говорила. Як машина. Тільки очі виблискують несамовито.
Десь унутрі виринала надія, що ось з-за машкари старої, страшної баби-яги з'явиться вчорашня молода, гарна жінка. Може, може, знову повториться те, що було вчора.
Але стара безгучно і майже байдуже говорила своє.
– Ні з панями, ні з панянками не заводись. Тримайся свого, яке воно й не є погане. Тримайся мужиків, як воша тримається мужицького кожуха. У школах учися, розуму доходи і все це людям преподай!
Закашлялася. Потім щось говорила таке, чого не розібрав. Ніби якусь молитву, закляття. Чув лише:
– Чоловіче, Миколаю, де я тебе поховаю? Поховаю у могилі, щоб по тобі вовки вили. Поховаю під столом та накрию постолом, поховаю під лавкою та накрию халявкою…
І що більше прислухувався до цього шепотіння, то більше чув щось від вчорашнього, нічного, від тих слів: – Ой, милесенький ти мій, ой, коханесенький… Тільки… тільки… треба ще чогось, ще щось… Ще хвилина, одна хвилина й знову повториться оте вчорашнє.
Сперло у грудях, притисло тягарем, змусило зігнутися.
– Чи це вона? Ой, Господи…
Вдивлявся міцно, щосили напружуючи зір, і приглядався до того старого, змиршавілого, що сиділо й щось хрипіло на кожусі. І що більше вдивлявся, то більше здавалося йому, що це вона. Ось стрепенулася качка над річкою, а ось жінка над водою руками розвела й полощеться у воді, як та качка, що милася там над річкою. Там на дошці випростувалася… Ну, то ж вона…
– Чи це ти, мила, дорога…
Відповіді не чув. Тільки господар, узявши його за руку, легенько підштовхнув.
– Ходім вже, паничу… Бабуня вже втомились…
Ще вночі пробував Самійло вибратися з хати до лазні. Але, як тільки встав з лави, на якій лежав, і підсунувся до дверей, господар теж заворушився на ослоні і мовив:
– А я вам дорогу покажу…
Вийшли на двір обидва. Вернулися разом до хати.
На другий день рано, забравши все своє манаття, обидва з Пархомом почали прощатися з господарем. Дякували. Він відповідав:
– І вам теж дякую…
На вулиці їх вже чекав натовп.
– А чого вони?
– А як же? Треба відвести до хвигури… Такий порядок…
Проводило їх майже все село.
Селяни сині, скорчені, у постолах і босі, баби брудні в полатаних спідницях, діти з величезними головами, що нагадували голодних котенят, якісь дівчата, хлопці.
– Це все ті, що пили наш самогон… – упевняє Пархом.
Йшли всі троє разом: Самійло, Пархом і Артем. Позаду сунув натовп. Чого саме йшли вони – ніхто не знав. Така вже поведенція в тих сторонах, що всякого з ким пилося чи їлося разом, з ким приятелями розходишся, треба відвести принаймні до сільської хвигури.
Люди йдуть, курять, обмірковують, хто й що має робити, коли відведуть гостя. Баби трохи підхмелені й свавільні пробують щось співати, але пісня чомусь увірвалася спочатку. Щось не йде, та й до того чоловіки чогось смутні, а панич, той, що попереду, то як з хреста здійнятий.
Правда, з «мамою» жарти не в жарти, вона вже людину добре вимучить, як візьме її в свої руки, але попович нехай дякує Богові, що таке перейшов. Вся пиха й молодеча примха та різні панські викрутаси як рукою здійме.
Йдуть, розбалакують про все, що на язик та на пам'ять наплине.
Сивий туман з-над річки повзе полями, путаючись якимось лахміттям на вершках сосон. Прип'ять у ранньому холоді кучерявиться білими пінястими гребінцями. Накрапає дощ. Під дощем мокнуть і здуваються на хатах зелені від моху старі солом'яні стріхи, куряться напіврозвалені комини, дим з них білими охлапами падає за селом. Хати чорні, небілені, з маленькими вікнами, будовані з грубих, соснових брусків.
За селом хвигура – високий, дерев'яний хрест з білим, вишитим хвартушком. Від нього – проміж піль – вузька, довга дорога, що зникає десь на закруті.
– Ходімо хучій… – пропонує Артем, – а ти Пархоме не спішися… – додав якось боком.
Пархом зрозумів. Скоротив слухняно крок і, затримуючи бабів позаду завів з ними якусь розмову. Артем почав говорити хутко, мов відрубуючи слова:
– Це ніяке чудо чи диво. Людей треба вчити, мусимо стримувати їх від гріха. А школа своя є? Нема… А наука? Нема… хто ж порятує від п'янства та мужицької сваволі? Ніхто… Хто стримає їх у грісі, як не навука старих?
– Але ця молода… молода… А ця стара… Розсипається…
– Ну й що ж? Наші баби знають такі трави, від котрих старе молодіє…
– Але чому я осліп? Чому я бачив молоду?.. – не погоджувався попович.
– Очі заморочить… Є таке на світі, що й вчені не розгадають. Але людей у вірі вона тримає, тримає. Чого ж більше треба? Бо коли розпуститься наша поліщуцька земля, розіп'ється, темна й невчена, коли збідована й голодна щодня допадеться вона до гріха й житиме ним – яка користь із неї?!..
– Користь?! Для кого користь? – перепитав попович.
– А звісно для кого?.. – деякийсь час мовчав, а потім, мов рубнув: – Для Батьківщини…
І тут тільки почав Самійло вдивлятися в цього низенького, миршавенького поліщука, що з виглядом удільного князя з якогось деревлянського князівства стояв неподалік від нього й дивився на поповича ніби зверху вниз. Він був, отой поліщук, високий-високий. І чомусь відступив перед ним Самійло крок узад.
– Чи це не з тих, що за Ольги людей розривали на деревах?
Короткі вуса спадали по-козацькому ледь нижче насмішкуватих уст, очі дивилися з якоюсь байдужою вибачливістю.
І чомусь попівський синок Самійло Сибиковський почув себе несподівано й дивно малим хлопчиком. Так, як за дитинства, коли його, малого ще хлопця, виводили до гостей у салю й казали:
– Ну, поклонися, синку, чемненько… Привитайся… привитайся… Стукни закаблуками…
І майже відрухово попович Самійло, плутаючись ногами у придорожньому піску, стукнув закаблуками і уклонився по хлоп'ячому. Але поліщук вже не помітив. Дивився понад головою поповича.
– За якесь чорне слово – вибачайте,
