Темна вежа: Темна вежа VII - Стівен Кінг

– Може, слід нам було залишити купчу в сея Діпно, – задумливо проказав Роланд, вислухавши Едді до кінця. – Принаймні він міг би визначити, де перебуває цей Карвер, відшукати його і розповісти нашу історію замість нас.

– Ні, ми правильно зробили, що забрали її з собою. – В цьому Едді якраз анітрохи не сумнівався. – Якби ми залишили цей клапоть паперу в Аарона Діпно, він би вже згорів синім полум’ям.

– Думаєш, Тауер би пошкодував про угоду й намовив друга знищити її?

– Переконаний, – кивнув Едді. – Та навіть якби Діпно витримав дзижчання свого друзяки у вухах, який, не сумніваюся, годинами б скиглив: «Спали це, Аароне, вони примусили мене, а тепер хочуть намахати, ти ж не гірше за мене знаєш, спали, а потім ми здамо цих мамзерів копам»… Навіть якби він не піддався, гадаєш, Мозер Карвер повірить нашій божевільній історії?

Роланд невесело всміхнувся:

– Повірить він чи ні – не в тому річ, Едді. Ти тільки подумай: чи багато з нашої божевільної історії насправді чув Аарон Діпно?

– Небагацько, – погодився Едді. Заплющив очі й притис до них тильні боки долонь. Міцно притис. – Я знаю лише одну людину, яка зуміла б переконати Мозеса Карвера зробити те, що нам потрібно. Але вона зайнята. В році дев’яносто дев’ятім. А на той час Карвер уже буде мертвий, як і Діпно, та й сам Тауер, мабуть.

– А що ми можемо зробити без неї? Що б тебе влаштувало?

Едді думав про те, що Сюзанна могла б вирушити до 1977-го без них, адже, на відміну від них, вона там ще не бувала. Ну… в тодеші вона сюди приходила, проте Едді не думав, що це рахується. Хоча підозрював, що доступ до 1977-го може бути для неї закритий на підставі того, що вона належить до їхнього з Роландом ка-тету. Чи на якійсь іншій підставі. Цього Едді не знав. Він ніколи не вчитувався в пункти договору, надруковані дрібним шрифтом. Він повернувся, щоб поцікавитися думкою Роланда, але той випередив його.

– Як щодо нашого дан-тете? – спитав стрілець.

Попри те, що Едді знав зміст виразу (це означало «бог-дитя» чи «маленький рятівник»), він спершу не зрозумів, про кого Роландові йдеться. Але потім до нього дійшло. Хіба не їхній дан-тете з Вотерфорда, спасибі йому, позичив їм цю машину?

– Каллем? Роланде, ти про нього? Чувак, у якого в шафі повно бейсбольних м’ячів з автографами?

– Правду кажеш, – відповів Роланд тим сухуватим тоном, що свідчив не про подив, а легке роздратування. – Тільки гляди не втопи мене в морі свого захвату з приводу цієї ідеї.

– Але… ти ж сказав, щоб він їхав! І він погодився!

– І наскільки охоче він згодився відвідати свого друга у Вермонзі?

– У Вермонті, – не зумівши сховати усмішку, виправив Едді. Втім, попри усмішку, він стривожився, почувши десь у надрах уяви бридке шкряботіння: мабуть, то Роландова скалічена рука прокручувала барабан револьвера.

Роланд стенув плечима: мовляв, куди Каллем збирався їхати: до Вермонту чи до баронії Ґарлен, – його не обходить.

– Відповідай на моє питання.

– Ну…

Насправді Каллем був не в захваті від ідеї. Від самого початку він реагував радше як один з них, ніж один з травоїдних, серед яких жив (Едді дуже легко розпізнавав травоїдних, бо ж сам був таким, допоки Роланд не викрав його й не почав давати йому свої смертоносні уроки). Стрільці (а також їхні справи у його маленькому містечку) вочевидь заінтригували Каллема. Проте Роланд умів наполягти на своєму, і люди зазвичай корилися його наказам.

Тепер же він нетерпляче, за давньою звичкою крутив правою рукою. Швидше, заради твого батька. Або сери, або злазь із горщика.

– Здається, він не хотів їхати, – сказав Едді. – Але це не означає, що він і досі в своєму будинку в Іст-Стоунгемі.

– Він там. Він нікуди не поїхав.

Чимале зусилля знадобилося Едді, щоб не відвисла щелепа.

– Звідки ти знаєш? Ти можеш торкнутися його думок, так?

Роланд похитав головою.

– Тоді як…

– Ка.

– Ка? Ка?! І що це, бляха-муха, означає?

Обличчя Роланда було виснажене і змучене, під засмагою прозирала блідість.

– Кого ще ми знаємо в цьому світі?

– Нікого, але…

– Отже, це він. – Роланд говорив спокійним рівним тоном, неначе пояснював дитині якусь очевидну життєву істину: угорі – це над головою, внизу – це там, де твої ноги торкаються землі.

Едді хотів було заявити йому, що це тупо, це очевидний забобон. Але не став цього робити. Не рахуючи Діпно, Стівена Кінга й огидного Джека Андоліні, Джон Каллем таки був єдиною людиною, яку вони знали в цьому світі (чи на цьому рівні Вежі, кому як більше подобалося). А після всього того, що Едді довелося побачити за останні кілька місяців – чорт, та за останні кілька тижнів! – хто він був такий, щоб підсміюватися з забобонів?

– Гаразд, – сказав він. – Мабуть, варто спробувати.

– Як ми з ним зв’яжемося?

– Можемо зателефонувати йому з Бриджтона. Хоча в романі, Роланде, другорядний персонаж, такий як Джон Каллем, ніколи б не підвівся з лави запасних, щоб урятувати ситуацію. Це вважалося б нереалістичним.

– А в житті, – сказав Роланд, – це трапляється повсякчас. Я впевнений.

І Едді розсміявся. А що, в біса, залишалося робити? Адже то було так по-роландівськи.

Щойно вони проїхали повз цей знак, Едді сказав:

– Роланде, покопирсайся-но у бардачку. Побачимо, чи ка, Промінь або інші сили не лишили нам трохи дріб’язку для таксофону.

– Бардачку? Ти маєш на увазі цю коробку?

– Ага.

Спершу Роланд спробував крутити хромовану ручку, але потім зметикував і штовхнув її. Те, що панувало всередині, цілком виправдовувало назву, і короткий час, упродовж якого «форд-ґелексі» перебував у невагомості, не сприяв наведенню ладу. Там були чеки до кредитних карток, старезний тюбик, що його Едді назвав «зубною пастою» (слова «ГОЛМС ДЕНТАЛ» Роланд добре зумів розібрати), фотеґраффія маленької усміхненої дівчинки – мабуть, племінниці Каллема – на поні, предмет циліндричної форми, який Роланд прийняв за вибухівку, поки Едді не пояснив, що то сигнальний фальшфеєр, для екстрених випадків. Ще всередині лежав журнал, що начебто називався «ЯНКМІ»… і коробка для сигар. Написаного на ній слова Роланд прочитати не зміг, але йому здалося, що це слово – палата. Він показав коробку Едді, й у того загорілися очі.

– Тут написано «ПЛАТА7», –