Володар драконів - Корнелія Функе
Йому було добре летіти поруч з іншим драконом. Іноді, коли він не був упевнений, яку дорогу вибрати, Майя з Бур-бур-чаном залітали вперед, і дубідаї показував дорогу. Але більшу частину часу дракони летіли поруч. Лунг летів повільніше, ніж зазвичай, щоб Майя могла пристосуватися до незвичного вітру.
І ось вони вже ковзали небом над крутим схилом, до якого ліпився монастир, і бачили внизу тьмяне мерехтіння Інду. Щур перший приземлився на площі перед молитовною залою.
Цього разу їх ніхто не чекав. Але Бен перед відльотом до Подолу неба домовився про дещо з Барнабасом Візенгрундом і ламою. Заледве Лунг опустив крила, хлопчик зліз з його спини, побіг до довгого ряду дзвонів, що погойдувалися на вітрі біля сходів у дюкханг, і задзвонив у найбільший з них. Гулкий, густий дзвін пролунав у ніч, і незабаром всюди стали розчинятися вікна і двері, і ченці ринули на площу зі своїх будиночків.
Вони оточили обох драконів, голосно сміючись і перегукуючись. Бен насилу зумів пробитися через натовп назад до Лунга. Вилізши нарешті до нього на спину, він став озиратися у пошуках Візенгрундів.
Майя міцно притиснулася до Лунга. Вуха у неї нервово здригалися. Вона лякливо дивилася на метушливих людей. Бур-бур-чан заспокійливо погладив її по лусці.
Бен нарешті побачив професора і його сім’ю, що протискувалися разом із ламою до драконів. Гіневер сиділа на плечах у матері і махала рукою. Бен зніяковіло помахав у відповідь.
— Ласкаво просимо! — гукнув Барнабас Візенгрунд. — Яка ж це радість, що ви знову тут! — Від хвилювання він мало не спіткнувся об двох малих ченців, які самозабутньо посміхалися Лунгу. Лама шепнув їм щось, і вони почали ретельно розчищати драконам шлях до дюкхангу. Барнабас Візенгрунд обійняв за шию Лунга, потиснув Сірчаній шкурці волохату лапу і широко посміхнувся вгору до Бена.
— Ну як, Володарю драконів? — крикнув він, перекриваючи гомін голосів навколо. — Я вгадав? Все вдалося, чи не так? Ви перемогли Кропивника, золотого дракона?
Бен кивнув. Від хвилювання він не міг вимовити ані слова. Малі ченці, старший з яких був, напевно, наполовину молодший за Бена, влаштували у натовпі прохід для дракона, і сам лама повів їх нагору широкими сходами дюкхангу. Майя з полегшенням ступила у прохолодну темряву. Лама сказав ще кілька слів присутнім ченцям, і всі раптово притихли у місячному сяйві. Потім він зачинив за драконами важкі двері і з посмішкою звернувся до них.
— Два дракони одразу! — переклав професор. — Скільки ж щастя це обіцяє нашому монастирю і долині! Чи так все сталося, як було передбачено? Чи справді повернення Володаря драконів повернуло нам самих драконів?
Бен спустився зі спини Лунга і зі збентеженим виглядом став поруч із професором.
— Так, я гадаю, дракони тепер повернуться, — сказав він. — Кропивник зник. Назавжди.
Барнабас Візенгрунд схопив його руку і міцно стиснув її. Гіневер посміхалася йому. Бен не міг пригадати, щоб він коли-небудь у житті почувався таким щасливим — і таким збентеженим.
— Але… це зробили всі ми разом, — вичавив він із себе.
— Слиною кобольдів і полум’ям драконів! — додала Сірчана шкурка, зісковзуючи зі спини Лунга. — Хитрістю гомункулуса, розумом людини і за допомоги гнома — вона, що правда, була мимовільною.
— Схоже, ви маєте про що розповісти, — сказала Віта Візенгрунд. Бен кивнув:
— Ще й як!
— Що ж, тоді… — Барнабас Візенгрунд потер руки, обмінявся кількома словами з ламою і знову обернувся до драконів. — Люди, які тут живуть, — сказав він, — обожнюють цікаві історії. Як ви гадаєте, чи знайдеться у вас час, перш ніж Лунг вирушить у зворотний шлях, розповісти їм, як усе було? Вони були б щасливі.
Дракони перезирнулися і кивнули.
— Хочете спершу відпочити? — запитав Барнабас Візенгрунд. — Хоче хтось поїсти і попити?
— Було б непогано, — в один голос озвалися Сірчана шкурка і Бур-бур-чан.
Кобольдам принесли поїсти. Бен теж ум’яв цілу гору рису і дві плитки шоколаду, які принесла йому Гіневер. Тепер, коли всі жахіття були позаду, він знову відчув апетит.
Дракони розляглися у дальньому кутку молитовного залу на дерев’яній підлозі, і Лунг поклав голову на спину Майї. У сяйві тисячі лампадок, що освітлювали залу, вони, здавалося, зійшли з картини на стіні. Коли лама відчинив двері, ченці ринули до приміщення, але, завбачивши драконів, застигли між колонами, як вкопані.
І тільки коли Лунг підвів голову, а професор зробив їм знак наблизитися, вони рушили вперед повільними, боязкими кроками і сіли на підлозі навколо драконів на чималій відстані. Старші підштовхували наймолодших вперед, ближче до срібних лап.
Візенгрунди розташувалися серед ченців, а Бен, кобольди, Мухоніжка і Луї сіли на хвости Лунгу та Майї.
Коли в залі стало зовсім тихо, так що чути було лише шурхіт одягу, Лунг відкашлявся і почав розповідати — мовою казкових істот, зрозумілою всім.
Надворі вже зайшов місяць і визирнуло сонце, а він все розповідав історію своїх пошуків від самого початку. Його слова сповнювали залу картинами. Перед слухачами оживали мудрий білий щур, зачаровані круки і дубідаї. Розпадався на порох василіск. Синій джин розкривав тисячі очей. Морський змій розсікав хвилі, а птах Рок тягнув Бена в жахливих пазурах. А коли сонце надворі вже