Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні

Несподівано до Ерагона підбігла Арія й потягла його до лісу, де вже ледь жевріло дерево Меноа.

— Бачиш, як швидко все минає, — мовила вона. — За кілька годин почнеться світанок, і ми повернемось до буденних справ.

Довкола них уже зібралися ельфи, сповнені післясвяткового смутку й чекань. Наперед урочисто вийшла Ісланзаді, зупинившись на узвишші біля священного дерева.

— За нашим звичаєм, а також згідно із заповітом Королеви Тармунори, що набув сили після Війни драконів, ми гідно відсвяткували нашу Криваву Клятву. Востаннє таке бучне свято було багато років тому, а потім життя ельфів стало гіршим. Згодом, завдяки гномам і варденам, ми змогли змінити ситуацію, проте Алагезія й досі перебуває в тіні чорних сил, і ми теж винні в цьому, бо свого часу зрадили драконів.

Королева зітхнула й мовила далі:

— Зі славетних вершників лишився Оромис із Глаедром. Бром та багато інших героїв відійшли у світ кращий. Утім, з'явилися й нові сили — це юний вершник Ерагон та його Сапфіра. І це знаменно, що зараз, коли ми знову зміцнюємо союз трьох народів, вони серед нас.

Ісланзаді владно змахнула рукою, і троє ельфів миттю розчистили галявину перед деревом Меноа. Вони почепили на високі стовпи яскраві ліхтарі й покликали музик із флейтами, арфами та барабанами. Арія підштовхнула Ерагона до краю утвореного кола, і той опинився біля Оромиса, а Сапфіра з Глаедром височіли над ними, наче могутні скелі.

— Будь уважним, — попередив учитель. — Це дуже важливо для вершника.

Коли решта ельфів повмощувалися довкола них, на середину галявини вийшли дві вродливі ельфійки, білява та чорнява, і стали спиною одна до одної.

— Сестри Ідуна та Нея, — прошепотів Оромис.

Благден гукнув із плеча Ісланзаді:

— Вірда!

Сестри одночасно скинули свої туніки. Тіла обох красунь були вкриті райдужним татуюванням у вигляді дракона, хвіст якого починався на ногах Ідуни, тягнувся вище до її стану, потім переходив на спину, а його голова лежала на грудях у Неї. Кожна лусочка на панцирі дракона була іншого кольору, що робило татуювання подібним до барвистої веселки.

Ельфійки сплелися між собою, щоб малюнок утворив одне ціле, і кожна з них, піднявши ніжку, тупнула нею об землю. Танок розпочався.

«Бум!» — відгукнулися барабани, а відразу ж потому по струнах вдарили арфісти й озвалися солодкоголосі флейти, виплітаючи щемливу мелодію.

Спочатку повільно, а далі все швидше й швидше сестри звивалися в танку, імітуючи рухи дракона. Татуювання на їхніх тілах немовби жило своїм власним життям.

За хвилину почали лунати й чарівні голоси обох ельфійок, вплітаючи в ритмічну музику ще й мелодійні закляття, сенс яких Ерагон ніяк не міг уторопати. Немов вихор, голоси ельфів потроху приєднувались до співу сестер, і невдовзі все довкола вже пульсувало прадавньою енергією священного дійства. Сам не усвідомлюючи як, юнак разом з усіма виспівував незрозумілі слова, рухаючись у такт мелодії. Він чув, як Сапфіра з Глаедром теж мугикають у нього за спиною, та так, що аж земля двигтіла під ногами.

Урешті-решт Ідуна та Нея почали звиватися так швидко, що обернулися на суцільну рухливу пляму. Танок став якимось магічним, а співи зробилися безумним потоком монотонних фраз. Та раптом на тілі витатуйованого дракона спалахнуло сяйво, і він поворухнувся. Юрба захопленно зойкнула, а Ерагонові здавалося, що його просто зраджують власні очі, аж доки дракон не поворухнувся, не розправив крила й не роззявив пащеку.

Дмухнувши полум'ям, істота здійнялася зі шкіри ельфійок у нічне повітря. Лише кінчик хвоста, немов пуповина, з'єднував істоту з обома сестрами. Дракон витягнув шию, глянув на яскравий місяць і моторошно загарчав, від чого в жилах застигала кров. Спочатку гігантське створіння тягнулося до темного місяця, а потім повернулося й глянуло на ельфів, що зібралися довкола.

Його погляд несподівано зупинився на Ерагонові. Юнак розумів, що перед ним не примара, а грізний звір, який постав завдяки магії. Мугикання Сапфіри та Глаедра ставало дедалі гучнішим, аж доки не перекрило решти звуків на галявині. Раптово дракон упав із небес прямісінько на натовп, затримався перед юнаком і пильно глянув йому в очі. Анітрохи не злякавшись, Ерагон виставив уперед долоню з магічним знаком.

Дракон обережно вигнув шию й торкнувся мордою священної мітки. Між ним та юнаком промайнула іскра, а Ерагонове тіло пройняв пекучий жар, тоді він відчув, як стара рана на його спині почала загоюватись.

Останні слова, які почув Ерагон, перш ніж утратити свідомість, були такі: «Це наш тобі подарунок, вершнику!»

НА ЗОРЯНІЙ ГАЛЯВИНІ

Коли Ерагон нарешті повернувся до тями, він був сам. Сапфіра кудись зникла, а знадвору лунав відгомін ельфійського свята. Але не встиг він розплющити очі, як вірний дракон занепокоєно озвався до господаря в думках:

— Ну, як ти?

— Здається, нормально. Я довго тут лежу?

— Близько години, — мовила Сапфіра. — Я не могла лишитися з тобою, бо Оромис, Глаедр і я потрібні, щоб завершити церемонію. Бачив би ти, що коїлося з ельфами, коли ти знепритомнів! Раніше такого ніколи не було!

— Це твоя робота?

— Ну, не лише моя, мені ще Глаедр допомагав, — знітився дракон. — Таємниці нашої раси, утілені в життя завдяки магії ельфів, дали чудовий результат. Адже ти — наша єдина надія.

— Я не розумію, — скривився Ерагон.

— Глянь у дзеркало, — запропонував дракон. — Але не лякайся, а просто відпочинь. На світанку я повернусь до тебе.

Здивований юнак звівся на ноги й, дивуючись новим відчуттям у власному тілі, рушив до вмивальні. Від того, що Ерагон побачив у дзеркалі, він знову ледь не знепритомнів.

Звісно, юнак усвідомлював, що, прив'язуючись до Сапфіри, він поволі змінюється. Але щоб аж так! Його обличчя стало гладесеньким і видовженим, як у ельфів, вуха витяглись, очі звузились, а шкіра зблідла, наче алебастр. «Я виглядаю, немов благородний пан», — промайнуло в Ерагоновій голові. Свою нову подобу, що віддзеркалювалась у люстрі, юнак уважав просто-таки прекрасною. Звісно, він не став ельфом, маючи міцнішу щелепу й густіші брови. Проте серед людей йому не було рівних.

Згадавши про свій шрам, Ерагон торкнувся пальцями спини й нічого не відчув.

Шраму не було!

Зірвавши із себе сорочку, він крутнувся перед дзеркалом, розглядаючи свою спину. Та стала такою гладенькою, ніби на ній ніколи не було жодних шрамів. Коли юнак усвідомив, що позбувся мітки Смерка, на його очах з'явилися сльози вдячності.

З його тіла не тільки вигнали жорстоку хворобу, а зцілили кожен шрам, зробивши його чистим, наче в немовляти. Ерагон почав шукати шрам на