Кинь палити! - Стівен Кінг

Поки той, кого Моррісон мав зустріти у міжнародному аеропорту імені Кеннеді, був ще у повітрі, чекаючи дозволу на посадку, він заглянув до бару й побачив біля прилавка знайоме обличчя.

— Джіммі? Джіммі Маккенн?

Це був він. Трохи поповнів відтоді, як торік вони бачилися на виставці в Атланті, але мав на диво бадьорий вигляд. У коледжі Джіммі був щуплим, блідим, носив великі окуляри в роговій оправі й безперестанно палив. Зараз він, мабуть, перейшов на контактні лінзи.

— Дік Моррісон?

— Так. Чудово виглядаєш, Джіммі.

Вони потиснули один одному руки.

— Ти теж, — сказав Маккенн, але Моррісон знав, що це неправда. Він надто багато працював, надто багато їв і дуже багато палив. — Що ти вип’єш?

— Бурбон з тоніком, — сказав Моррісон. Він охопив ногами високий стілець і запалив сигарету. — Когось зустрічаєш, Джіммі?

— Ні, лечу до Майямі на нараду. Серйозний клієнт. Рахунки — шість мільйонів. Моє завдання — утримати його, бо ми мали великі витрати на підготовку до наступної весни.

— Ти й досі працюєш у фірмі “Крегер і Бартон”?

— Зараз виконую обов’язки віце-президента.

— Фантастика! Поздоровляю! І давно? — Намагаючись переконати себе, що то не черв’ячок заздрощів заворушився у його шлунку, а лише приступ згаги, Моррісон дістав протикислотні таблетки, кинув одну в рот і з хрускотом розгриз.

— З минулого серпня. Трапилося дещо, від чого змінилося все моє життя. — Він уважно подивився на Моррісона й ковтнув віскі. — Тобі може бути цікаво.

— Ну, звичайно, — теж ковтнувши віскі, що якраз принесли, сказав Моррісон, а сам подумав: “Боже мій! Джіммі Маккенн став віруючим”.

— Справи мої були гірше нікуди, — вів далі Маккенн, — складні стосунки з Шарон, від сердечного приступу помер батько, з’явився сухий кашель. А одного дня зі мною по-батьківськи поговорив Боббі Крегер. Ти пам’ятаєш, як це буває?

— Звичайно, — відказав Моррісон. Перед тим, як перейти до агентства “Мортон”, він півтора року працював у фірмі “Крегер і Бартон”, — “Або будьте в робочій формі, або забирайтесь геть”.

— Пам’ятаєш, — засміявся. Маккенн. — Ну, а на довершення всього, лікар сказав, що у мене початкова стадія виразки шлунка й мені слід кинути палити. — Маккенн насупився. — 3 тим же успіхом він міг порадити мені перестати дихати.

Моррісон, добре його розуміючи, кивнув. З огидою глянувши на свою сигарету, він загасив її, знаючи, що через п’ять хвилин запалить іншу, й запитав:

— І ти кинув палити?

— Кинув. Спочатку я не думав, що зможу, шахраював, як міг. Потім якось зустрів приятеля, який розповів мені про корпорацію на 46-й вулиці. Фахівці. Я подумав, що нічого не втрачаю, й поїхав. З того часу не палю.

— Вони що, напхали тебе ліками? — широко відкрив очі Моррісон.

— Ні. — Маккенн дістав гаманець і покопався в ньому. — Ось. Пам’ятаю, що десь була. — Він поклав на прилавок звичайну білу візитну картку.

Корпорація “Квіттерз” 1

Кинь витрачатися на куриво!

Іст, 46-та вулиця, 237

Лікування за попереднім записом

— Візьми, якщо хочеш, — сказав він. — Там тебе вилікують. Гарантую.

—Як?

— Цього я сказати не можу.

— Ха! Чому?

— Це одна з умов контракту, який вони пропонують підписати. При зустрічі тобі все пояснять.

— Ти підписував контракт?

Маккенн кивнув.

— І тому…

— Так, саме тому, — посміхнувся Маккенн, а Моррісон подумав: “Ну ось, Джім Маккенн теж став самовдоволеною шельмою”.

— Що за таємнича корпорація? Чому я не нічого бачив про неї по телебаченню, на дошках оголошень, у журналах чи деінде?

— Їм вистачає тих клієнтів, які звертаються до них за чиєюсь порадою.

— Ти ж фахівець у галузі реклами, Джіммі. Невже ти цьому віриш?

— Вірю, — сказав Маккенн. — Вони виліковують дев’яносто вісім відсотків своїх клієнтів.

— Зачекай хвилину, — Моррісон жестом попросив іще віскі й запалив сигарету. — Тебе прив’язали й примусили палити доти, поки ти розпочав блювати?

— Ні.

— Дали тобі щось і тобі стає нудно, як тільки запалюєш…

— Ні, нічого такого. Поїдь і переконайся. — Він показав на сигарету Морріса. — Хіба сам ти у захваті від того, що палиш?

— Н-і-і, — але…

— Я кинув палити, і в мене все пішло по-новому, — сказав Маккенн. — Не певен, що так буде з кожним, але мої справи пішли на краще. Я краще став себе почувати, у мене хороші стосунки з Шарон, додалося сили, виріс, так би мовити, коефіцієнт працездатності.

— Цікаво. І все ж, не міг би ти сказати хоча б…

— Пробач, Діку. Ніяк не можу, — рішуче відказав Маккенн.

— Ти набув ваги?

— Навіть трохи забагато. — Моррісону здалося, що обличчя Джіммі Маккенна на якусь мить набуло мало не жорстокого вигляду. — Потім я її скинув і зараз майже в нормі. А колись же був худющий.

— Починається посадка на рейс № 206, вихід № 9, оголосив гучномовець.

— Мій літак, — сказав Маккенн, підводячись, і поклав на прилавок п’ять доларів. — Замов іще віскі, якщо