Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » Забуті письмена - Богдан Іванович Сушинський

Забуті письмена - Богдан Іванович Сушинський

Читаємо онлайн Забуті письмена - Богдан Іванович Сушинський
— призом за сходження. Боже, який це був жах! Він навіть не почув її крику. Та й Олівейра теж. Потім вони проплакали над її тілом усю ніч. Це була найстрашніша ніч у його житті.

Аміку вони поховали у красивій долині одразу за хребтом, який виднівся з вікон їхнього будинку. Поховали поряд з могилою якогось індіанського вождя. Ця дивовижної краси долина сниться йому мало не кожну ніч ось уже шість років. А прокидається він після тих снів, як після якихось жахливих видінь.

— Чому ти мовчиш, Олівейро? Тобі страшно?

— Ні, Міко, — вона чомусь завжди називала його так, ще з того першого вечора, коли вони познайомилися. Тому й доньку назвали Амікою, що імена ці були близькими. — З тобою мені ніколи не страшно. Ти ж знаєш… Бувають, звичайно, хвилини. Проте я переборюю себе.

Він погладив її волосся, поцілував у щоку. Він любив її так само, як і в молодості. Майже так само. Хоча боявся зізнаватися у цьому навіть самому собі.

— Усе буде гаразд, — зітхнув Мікейрос. — Усі лиха, які могли спіткати нас, уже спіткали. І залишились вони там, у горах.

— Не треба про гори, Міко, — прошепотіла вона. — Тільки не про гори.

— Пробач.

Про гори він згадав з необачності. Не треба було проти ночі…

У вікно було видно окраєць місяця. Сяйво, бліде й холодне, освітлювало невеличку кімнату, наповнюючи її якимись химерними тінями.

— Олі… — покликав він, торкнувшись рукою дружини. Вона не відповіла, її дихання було рівне і спокійне. Обережно, щоб не розбудити, погладив її по щоці.

За фахом Мікейрос був археолог, доктор історії і археології. Але ще з першого курсу університету захопився альпінізмом. І це захоплення згодом багато в чому визначило і рід його занять, і спосіб життя. Та й усіх друзів, справжніх друзів, а не тих, кого з чемності запрошують на чашку кави, він набув або ж навіки втратив там, на схилах і вершинах гір, на перевалах, на берегах річок і по гірських безоднях. Анди, Кордільєри, Кіліманджаро, Гімалаї, Тібет… Скільки їх, відомих і невідомих гір, піків і вершин, на яких побував чи мріяв побувати? І майже скрізь його супроводжувала вірна Олівейра.

А познайомився він з Олівейрою у Кордільєрах, в альпіністському таборі, до якого з'їжджалися на час канікул студенти. Була вона тоді студенткою першого курсу того ж факультету, який колись закінчив він сам.

До столиці вони поверталися разом, Олівейра одразу ж погодилася оселитись у його квартирі і відтоді була йому і відданим другом, і помічницею, й особистим секретарем. Невдовзі народила йому доньку. Одначе взяти з ним шлюб, стати законною дружиною так і не погодилася. Спочатку це його страшенно вражало. Він благав її, погрожував покинути, намагався з'ясувати причини, які спонукають утримуватися від шлюбу, проте з часом угамувався, вважаючи, що така його доля.

А скаржитися на свою долю йому нема чого. Вона була милостивою до нього: і раніше, під час сходжень на вершини (якби ж тільки не загибель доньки!), і в науковій діяльності, і в родинному житті.

З цією втішною думкою він і заснув.

4

Уранці Кодар вийшов зі своєї кімнатки до сніданку. Він був неголений і, як здалося Мікейросу, мав стомлений, навіть трохи змарнілий вигляд.

— Як вам спалося, докторе Мікейрос? — привітав він господаря фразою, якою годилося б почати розмову не йому.

— Чудово, пане Кодар. Сподіваюсь, і вам теж? Прошу до столу. Чи, може, спершу душ? Знаєте, він у нас тут примітивний. Ми самі гріємо воду.

— Я вже скупався в гірській річці. Вода там, щоправда, крижана, зате бадьорить чудово. Я знаю, що ви, пані Олівейро, запрошували мене на чашку кави. А потім, стурбовані моїм мовчанням, стукали в двері. Але я не міг вийти, поки ви тут спілкувалися з доктором Крішною. А мені конче треба було знати, хто чекає на доктора Крішну за скелею. І скільки їх. От я і скористався прочиненим вікном. Як для першого поверху височенько було, довелося спустити шовкову драбинку.

— І скільки ж їх? — не втримався від цікавості Мікейрос.

— Троє. На щастя, всього троє. Як ми й передбачали. І це відповідає відомостям, які ми мали, починаючи нашу операцію.

— Отже, я не помилився: ви все ж таки з таємної поліції?

— Ні. Здається, я вже казав вам це. Але тепер можу повідомити, що ми налагодили контакти з вашою поліцією, бо сама вона з цією справою не впоралася б. Люди Крішни мають величезний досвід замахів і пограбувань. Він найняв їх у Гонконзі. Прийомами дзю-до, джіу-джітсу й карате вони володіють з такою вправністю, що ніж чи пістолет їм практично не потрібні.

Після сніданку доктор Мікейрос запросив Кодара прогулятися.

— Напевне, вас цікавить, про що ми говорили з Крішною? — спитав доктор, коли вони вийшли з будинку.

— Я міг би попросити вас переказати вашу розмову. Однак не буду приховувати: її записано на магнітну плівку.

— Навіть так? — вражено зиркнув на нього Мікейрос. — Ви хочете сказати?..

— Не хвилюйтесь, досі вас ніхто не підслуховував. Магнітофон я встановив тільки вчора. Ваші особисті таємниці нас не цікавлять. Та й не в наших це правилах. А от з доктором Крішною у нас свої рахунки.

— Тоді дозвольте ще одне запитання. Коли ми з Крішною вийшли на подвір'я, я помітив якусь постать, що метнулася попід скелею. Це були ви?

— Ні, докторе. Можливо, це була людина, яка за інших обставин повинна була вбити вас.

— Убити?! — нервово сіпнув плечима доктор Мікейрос. — За що?

— Ви неуважні. Доктор Крішна уже все пояснив вам. Відмовившись співробітничати з ним, ви підписали собі вирок.

— Ага, так, розумію… — пробурмотів доктор Мікейрос. — Знаєте, я альпініст і звик до ризику. Але той ризик був завжди пов'язаний з горами, сніговими лавинами, одне слово, з природою, стихією. І кожна людина в горах завжди сприймалася як шанс на допомогу, як надія, порятунок. До речі, що ви мали на увазі, кажучи: «За інших обставин?»

— От цього я не знаю. Напевне, за якихось інших, аніж склалися тоді. Можливо, той чоловік чекав сигналу Крішни. Або вашої появи на подвір'ї самого. Хтозна…

— Невже це так важливо для них: знищити плити? Знищити мене? Люди, які живуть десь у Тібеті, в Гімалаях… Що їм до того, що тут лежать «забуті письмена». Та й вам, сеньйоре Кодар, що до цього? Чому ви тут? Що привело вас сюди? Давайте вже відверто. Доктор Крішна, цей гангстер чи хто він там, уже висповідався переді мною. Може, то

Відгуки про книгу Забуті письмена - Богдан Іванович Сушинський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: