Авантюра - Володимир Авраменко

— Вони, вони, — не одягаючись і так само як І раніш, демонструючи усі свої зваби, Рая широко розставила стрункі довгі ноги, заклала руки за шию, розвела лікті й підняла обличчя назустріч теплим променям. Із заплющеними очима продовжувала: — Так сподобались?

— Ну… — він нічого певного сказати не міг. Відчував, що таке екзотичне царство йому до вподоби, і навіть снилось колись, але Раї признатися не міг.

— Ото ж бо, — вона здогадалась і підморгнула. Мовляв, усі ви, мужчини, однакові.

Присіла поруч I, як було раніше, замуркотіла, потяглася до нього усім своїм оголеним тілом, від чого серце Горбатова радісно заспівало і кров запульсувала з новою силою. Руки потяглись до заповітного, та Рая перехопила ініціативу — цілуючи й пестячи чоловіче тіло, демонстративно улещувала професора, наче на любовний олтар була кинута її доля, котру вона так цінувала…

Коли ж Горбатов після бурхливого екстазу зморено розпластався по теплому грубозернистому піску, вона й тут не залишила його, що бувало рідко.

Пестячи, муркотіла:

— Тобі роботу дають?

— Начебто, — зараз він про це не думав.

— Не відкажешся?

— Я ще не знаю про що йде мова.

— Ти ж спеціаліст з ядерної фізики…

— Як ти можеш? — здивовано вигукнув професор…

— А що? — в свою чергу Рая роблено округлила очі і відчужено відсунулась. — Їм ядерники, мабуть, потрібні.

— Це страшна річ.

— Ну то й що? Ти їм потрібен, а тобі робота… — виждавши якусь мить, пустила сльозу. — Я тобі чужа…

— Ну, що ти? — хотів було дотягтися до Раї руками й приголубити, але та вороже відскочила.

— Краще з біориком бути…

— Чому?

— Тому, що він чесний, а ти придурюєшся.

— В чому? — щиро здивувався.

— В тому самому… Тобі ж біорики сподобались?!

— Чому вони двостатеві? — важко зітхнувши, вирішив змінити тему.

— Ах, професоре… — Рая загадково-жеманно блиснула очицями й не без іронії продовжувала: — Якщо науці невідомо, звідки ж мені знати?

— Неначе мало ти знаєш…

— Знаю тільки, що аборт тут не зроблять…

— Цікавилась?

— А ти що, збираєшся роди приймати? Тоді на, носи… — скорченими пальцями дівчина схопилася за ледь-ледь випнутий живіт й, хижо вишкірившись, пішла в наступ. — Ну, сміливіше… Чого злякався? Не подобається?!

— Стривай, стривай, — захищаючись, професор виставив розчепірену п’ятірню поперед себе, — Ти що, вагітна? — в нутро немов холодного льоду хтось кинув з півпуда.

— Тьху, дурень! Зв’язалась на свою голову… ой горе мені, горе, — нараз осіклась, розм’якла й постарішала років на десять. — Якщо відмовишся працювати на них, вони дитину заберуть…

— Для чого? — ворухнув здерев’янілим язиком.

— Для чого, для чого?.. — хлипаючи, Рая передражнила професора. — Запитай у них!.. Я просила зробити аборт, а вони… — захлинаючись словами, заголосила дівчина й звалилася до ніг чоловіка. Він заніміло обійняв її за плечі I з болем запустив пальці рук в позолоту кіс, не в змозі ні встати, ані слова сказати.

Коли світило зсунулось в бік і від дерев пролягли темні кошлаті тіні, вони, холодно-байдуже притулившись один до одного, увійшли в тінисту алею.

Без одягу Горбатов почувався тут набагато краще, аніж на Землі, й одівся з неохотою. Серце нило… Ця пригода стала кісткою в горлі, а тут ще й студентка із своєю вагітністю… «Лихий мене смикнув її взяти», — мигнула іскра жалю.

Після сніданку з’явилося троє сіро-зелених в легкій, наглухо закритій формі. Їх супроводжували два мідноликі велетні з жахливими біцепсами, що перекочувалися під блискучою шкірою мов каміння. Вони не мали не те що жіночості, а й не були навіть мужчинами — короткі, неначе гумові, шорти в обтяжку виказували відсутність того самого… Мабуть, у цих біориків було своє призначення, своя програма… «Їх позбавили людських придатків і зробили охоронцями. Яка жорстокість…» — промайнула крамольна думка.

Сіро-зелені у вітанні підняли правиці до плеча. Мідноликі ж незворушно стяли поряд, насторожено втупившись прозорими очима в професора. Їх напружені, буйволові тіла нависли над сіро-зеленими як дві камінні гори над вкритими штучною зеленню свіжонасипаними могилами — від тих і від других віяло потустороннім холодом.

Наслідуючи сіро-зелених хірян, Горбатов привітався і замовк, допитливо вдивляючись у жаб’ячі обличчя, намагаючись розгадати їх задум.

— Семен Лапович! — один з них скорчив подобу усмішки й рекомендуюче кивнув у бік своїх колег. — Будеш працювати під керівництвом Жі і Ре. Чи може проти?.. — сарказм межував з погрозою.

— Ні, ні, — поспішно завірив професор — іншого виходу не бачив.

— От і добре. Пішли, нас чекають.

— Мені щось брати? — огледівся в кімнаті — спрацювала земна звичка. Завжди, коли відлітав у відрядження, брав із собою добру валізу.

Сіро-зелені хіряни перезирнулись.

— У тебе усе буде на місці, — його поблажливо заспокоїли.

Коли вони минули освітлений коридор й опинилися за межами його стін, всепроникаюча молочно-густа Імла заполонила їх у свої обійми, розмила постаті. Спасінням стали червонясті промені, що бризнули Із зеленої форми. По їх сліду імла танула, зникала, немов лід під вогненними ножами. Вони рушили вздовж сірих стін, котрі за ними тут же змикалися.

Невдовзі попереду з’явилися обриси приземкуватої круглої конструкції в діаметрі до кількох десятків метрів. По її периметру ледь-ледь висвічувалися різноколірні вогні, котрі ставали все більш яскравими і менш приємними — блиском працюючих газових різаків били в очі,