Нові коментарі
У п'ятницю у 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

Читаємо онлайн Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко
у вершників.

— Скільки їх? — поцікавився осавул.

— Не знаю. Їх бачив Улас. Ми, віддалившись від нашого обозу верст на десять на південь, роз’їхалися в різні боки на таку відстань, щоб не втрачати один одного з виду. А якби хтось із нас щось запідозрив, то збиралися б у гурт. Улас тоді поїхав ще далі на південь…

— Вони його помітили? — спитав Забігайло.

— Не схоже. Там снігова круговерть. Улас якийсь час ішов за ними слідом. Напрямку вони не міняли; прошкували підтюпцем на північний схід. Не дуже поспішали. Якщо їхатимуть, як їхали, то ще до ночі перетнуть шлях, яким рухається наша валка.

— А де тепер Улас? — поцікавився Нетудихата.

— Та за ними ж — назирці…

— Що на це панове старшина? — запитав гетьман.

Сотники переглянулися з осавулом. Озвався Палійчук:

— Треба влаштувати привал, а татарських вивідників зловити. Від свого основного загону вони, скоріше за все, віддалилися на півдня-день ходу. Якщо їхній загін не діждеться від них звістки, то затримається ще на півдня. За цей час ми, поквапившись, подолаємо немалий кавал відстані. А сніг присипить наш слід.

— Не дуже й присипить, — зауважив Нетудихата. — Двісті вісімдесят коней… Кізяк ще теплий буде. А загін, який вислав уперед вивідників — не основний. Він є складовою ще більшого загону, а той, напевне, — ще більшого.

Гетьман понуро дивився в гриву свого вороного скакуна, не озивався. Тоді сказав:

— Перехопимо вивідників, а там видно буде. Менею, ти зміг би вивести загін на татар?

— Авжеж, пане Гетьмане.

— Соцькі — по дюжині братчиків у руку пана осавула! Та нагодуйте Менея. Обоз рухається, як і рухався. Ага, мабуть, не треба нагадувати, що в ньому частка кожного з нас…


…Десь за версту від дороги Меней повернув на південний захід і погнав коня по сліду, який ще не встигло припорошити.

Снігопад здалеку здавався щільною завісою, проте не був надто рясним. У ньому вгадувалися і голі, без листя, гайки, й пагорби. Осавул, що скакав на чолі гурту, раптом спинив коня і став вдивлятися в каламутний простір попереду, де мелькала темна цятка. По миті її побачив і Меней.

— Улас, — сказав він. — А десь попереду мусять бути й вивідними.

…Кінотник не дуже поспішав. Раптом він спинився і став вдивлятися в постаті на сході, які рухалися йому навперейми. Скоро вони перетворилися на вершників, а ще по хвилі він упізнав у одному з двох, що їхали поперду загону, верхівця у гостроверхій шапці. То був Меней.

… — Татари вони, — відказав на запитання Нетудихати дозірний. — Четверо їх.

— З чого ти взяв, Уласе, що татари? — запитав осавул.

— Ну, одяг на них… Клобуки, таке інше. Коні низенькі, гриви майже до землі… А поглянь на відбитки на снігу… Непідковані коні бувають тільки у татар.

Нетудихата уважно розглядав сліди копит, а тоді зауважив:

— Тут бігло п’ятеро коней.

— Авжеж. П’ятий — нав’ючений, без вершника.

— Вони далеко звідси? — поцікавився осавул.

— Та з версту, не більше. Он попереду кізяк ще парує.

Старшина тим часом про щось міркував. Тоді, кивнувши на сліди, озвався:

— Ти справді бачив, що їх було четверо, і з ними — один кінь?

— Авжеж.

— Тоді це не кримці, — запевнив. — Татари не ходять по здобич учетверо з одним запасним конем. У кожного щонайменше біжать ще два обабіч того, що під сідлом. Та як би там не було, тих людей треба зловити.

Загін гнав коней у чвал чи не версту, але тих, по чиєму сліду вони їхали, не було видно. Щоправда, снігопад не дозволяв бачити більше ніж на двісті саженів. Раптом козаки спинилися на краю вибалка, у який вели сліди, й одразу ж побачили попереду чотирьох вершників, біля одного з яких біг нав’ючений кінь.

— Авжеж, то не кримці, — озвався по часі осавул. — У татар стремена високо, коліна мало не торкаються грудей. А ці в сідлах сидять, як наші люди. Їдуть з далеку і не один день — тичини для наметів везуть. Щоправда, одяг на них татарський і коники татарські.

По часі знову подав голос Нетудихата:

— Це балка, в якій Богдан має намір сховати на ніч обоз. Вона тягнеться на кілька верст. Менею, їдь назустріч нашим. Скажеш гетьманові, що це не ординські вивідними, і що моя думка така: нехай обоз не поспішає. У балці заночуємо після того, як нею проїдуть ті люди. Вони прямують на північний схід, можливо, до Черкас. А там, напевне, — військо Замойського. Всі, хто приходить з далекого краю, приносять якусь новину. Ці також принесуть звістку, що в степу спокійно. Досі нас не бачила жодна людська душа.

— Пане осавуле, — озвався Улас. — Чи не простіше їх захопити в полон?

— Авжеж, простіше, — погодився старшина. — А тільки хто повідомить владу, що в степу порожньо? Шлях до Костянтинова мусимо подолати непоміченими, немов привиди. Від цього залежить майбутнє кожного з нас — від гетьмана до візника.

Коли Меней смикнув за повід, щоб їхати, Нетудихата нагадав:

— Та не поспішай у чвал коня гнати. Земля мерзла — почують ті, що в балці.

Вибалок, яким їхали мандрівники на низеньких конях, дедалі глибшав, хоча на кручу не перетворювався. Це була складка на поверхні степу, місцями поросла голими кущами терну, глоду та шипшини. Два загони вершників рухалися саженів за сто від балки. І тут від одного з гуртів відділився кіннотник і поскакав до Нетудихати та Уласа, що їхали вздовж яру, часами наближаючись до самого його краю та поглядаючи на переслідуваних. Зупинивши

Відгуки про книгу Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: