Пульсари - Лариса Юріївна Копань

— ви його виростили, а я озброїв, і моя провина більша, ніж здається на перший погляд. Бо поганий швець тільки чоботи псує, а інженер може такого наквасити, що великий завод увесь квартал лихоманитиме… Та лийте ви прямо в чашку, — помітив, як Руслан Максимович приміряється до кришталевої мініатюри. — Жінка думає, як розпорядилася, так по її буде. Чи мені не можна?

— Та чому не можна? Лийте в чашку й нюхайте, — вперше за весь вечір усміхнувся Руслан Максимович. — А з чарки воно запах не той — мала поверхня випаровування. — «Добре, що прийшов до Олега Івановича. Наче й на душі полегшало», — подумав він.

— А ви знаєте, в нашому селі двоє молодят в одному зашморгу повісились.

— Та ви що? — жахнувся навіть звиклий до людських трагедій лікар.

— Батьки не дозволяли їм у десятому класі одружитися.

Чи правду сказав Олег Іванович, чи вигадав отаке страхіття, аби переконати старого Пильнюка, що з його дитиною ще не так погано, буває більше горе.

МІРАЖ

Цього вечора вперше за три роки Мусій вийшов з дому разом з Галею. Літній день домлівав у випарах теплого короткочасного дощу, який після обіду зросив землю. Скісні промені призахідного сонця висвітлювали завислі на листочках краплини, і від їхнього блиску лісова стежка була такою казковою, і все навкруг було таким урочисто-святковим, що здавалося абсурдністю і спрямування стежки, й мета вечірньої прогулянки. Підходили до кварталу, де Віталикова могилка вже не була крайньою, коли Галя раптом зупинила Мусія:

— Чекай, — сказала стишено. — Знову вона тут. — Над Віталиковою могилою, схилившись на ограду, нерухомо сиділа жінка років двадцяти п’яти. Яскраво-червоні гладіолуси в її руках здавалися спійманими вогнями фейєрверка, що намагалися перекреслити кольори близької ночі. — Вже втретє її тут бачу, — пошепки сказала Галя, боячись, що жінка почує, злякається, зникне. — На чукчанку схожа. Ти не знаєш її?

— Ні, здається, — збрехав Мусій, хоч одразу впізнав Марію. — Може, якби зблизька подивитись… — Не думав і не гадав Мусій її тут побачити, хоч, звичайно, вона теж була з тієї компанії… Але цю жінку він не міг би вдарити кулаком, вона діяла на нього магічно, хоч майже завжди мовчала. Тільки один раз вилаяла, коли Мусій, відчувши себе господарем становища, почав давати поради, а то все з якоюсь затятістю, ніби власну дитину, порала Віталикову руку.

— Яв альбомі її фотографію знайшла, — тим часом шепотіла Галя. — З Віталиком на мотоциклі разом. Знайома, виходить. Може, у них любов була?

— Тобі тільки й балачок, як не про смерть, то про любов, — сердито буркнув Мусій, подумавши, що й сам він останнім часом ніби забув про звичайне життя. На кухні штукатурка пооблуплювалася. Галі он треба б черевики нові купити. Обоє уже обносилися так, що Віталику соромно буде… гм… було б, якби воскрес. — А чого дивуватись, — заспокоїв він Галю. — Віталик показний хлопець був. Хіба в нього мало знайомих? Ти тут посидь, не одну побачиш…

Сам же вирішив, що це хитра Іванова, а може, й святенник Верхуша присилають сюди Марію з квітами, аби приспати його, Мусієву, пильність…

Тим часом Марія глянула на годинник, поклала гладіолуси й швидко пішла алеєю.

— Студентка, певно, а п’ятірку на букет, бач, не пошкодувала. Ой, неспроста це, — домірковувала своє Галя, поливаючи квіти. — А оту он, — показала на четвертий від Віталикового горбок, — хотіли розкопати.

Спресована земля була акуратно розрізана на квадратики, неподалік лежали складені купкою іграшки.

— А куди його іграшки поділися? — запитав Галю.

— Я, коли вперше побачила тут дівчину, заховала під траву. Подумала, що він, мабуть, не схотів би, щоб дитиною виставляли…

Значить, Мусій ледь не розкопав могилку монахині! Господи, та що ж це за напасть? Чи доля така ненаситна? Та за які ж гріхи?

— Мені до сторожа треба зайти — попрошу, щоб наглядав.

Галя не заперечила і не схвалила чоловіків намір — давно вже звикла не висловлювати вголос свої думки.

Мусій швидко знайшов старезного діда, який, розташувавшись у затінку під розкішною березою, намагався насадити лопату на держак.

— Що, не йде? Давайте підсоблю…

— Підсоби, підсоби, козаче, хоч воно мені, казать-переказать, і не к спіху: клієнти тут спокійні — вже ні на збори, ні в театр, ні в церкву не біжать, — прошамотів дід голосом Верхуші. — А чого це ти мене так видивляєшся?

— Десь бачив, діду, — брехнув Мусій. — Ваш син часом не Петро?

— Авжеж… То це ти, мабуть, товаришував з Петром, бо і я тебе, сказать-переказать, звідкись знаю.

— Та було, — прибріхував далі Мусій, ніби мак сіяв: «Вродить — не вродить». — Сильний ваш син, як чемпіон.

— У мене вдався, — не без гордощів мовив старий. — А ти що хотів, козаче?

— Та нічого. Йду мимо, дай, думаю, загляну та хоч спитаю котра година.

— А в тебе ж на руці цокає,  — насмішкувато примружився дід та й почав смикати держално — чи міцно насадилася лопата.

— Ет, зупинився. Таке паскудство трапилось, вірте не вірте, одно до майстра ношу.

— Ну, я не знаю теж, скільки воно зараз. Як Петро прийде, то сім буде.

Мусій зиркнув на своє «паскудство» — за п’ять хвилин сьома. Треба давати дьору, бо вдвох