Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко
— А який гріх на них? — поцікавився Петро.
— Хтозна… По всій Європі багаття палають — тут відьму, там відьмака живцем спалять. Ми з Саськом від того хоч і були далеко, але палену людську плоть відчували всюди. Попитай румуна — він один з тих бідолах, на якого очікувало земне пекло.
Мовив Сасько Федорович:
— Коли я там пожив, то зрозумів, чому християнський світ поступається силою султанові. Європейські королі ведуть війну на два фронти: з мусульманами і зі своїми підданими. Може, й треба вряди-годи знищувати потороч, що її випліджує рід людський… Мабуть що, треба, а тільки хто скаже, в якому тілі живе божа сутність, а в якому ховається нечистий? До того ж нечистий спритніший у підлоті, а відтак часто опиняється нагорі. І тоді він уже судить, кого спалити на вогнищі, а кому створити рай посеред суцільного пекла.
Нечипор покликав румуна, і той, захопивши шматок верети, на якому доти лежав, підійшов.
— Іліє, як ти і твої подорожні довідалися, що ми вирушимо в козацький край? — запитав румунською.
Чернець простелив шматину, сів, а тоді показав на німців.
— Германця повідомив хтось із палацу…
— Ти кажеш про монаха? — поцікавився Сасько.
— Він не монах, — мовив Ілія. — Він алхімік — той, що шукає філософський камінь. Ну, перетворює там щось на золото. Але його біда в тому, що він дуже заможний, і хтось поклав око на його багатство. По нього вже мала прийти інквізиція, але він випередив… До мене під’їхав за містом, де я очікував на бодай якогось подорожнього. Чого саме до мене, а не до когось іншого з тих, що сиділи під брамою? Бо я був у сутані, і він також — у сутані… У мене був мул, і в нього — мул. Він мав намір втекти до козаків, де інквізиція до нього не дотягнеться. Мені ж байдуже було, аби тільки зникнути з католицького краю. — Раптом монах подивився на Потурнака. — Ти питаєш, воїне, який на мені гріх?.. Ну, ну, отямся! Оце і є мій найбільший гріх, що я можу вгадувати думки. Монастирська братія, як ось щойно ти, стала помічати за мною цю дивну здатність, а згодом про те стало відомо настоятелеві. Скоро я завважив на собі й око інквізиції. А далі — прощавай рідна Трансільваніє, прощавай монастир.
— Стривай, — озвався Потурнак, — та ж я по-своєму, по-українському думав, а ти не знаєш моєї мови…
— Воїне, людина думає не словами, а образами. Образи ж однакові для всіх, незалежно від племені чи кольору шкіри. Потім людина обертає ті картини на звук, тобто слова, передаючи звуком їх іншій людині… Зробити те до-пуття вона може тільки мовою пращурів. Ага, хотів би тебе заспокоїти: я вловлюю образи лише ті, про які людина думає зараз. Оце й увесь мій гріх. Те, що ти колись надумав, намислив, для мене сховане. Для мене… Бо є такі, що можуть прогулятися по твоїй пам’яті, аж до того моменту, коли ти вперше побачив світ. Але скажу тобі чесно: я б хотів довідатися, що ти подумав тоді, коли пугнув чотирьох відьмаків. Господи, Господи, — перехрестився чернець, — чин твій незбагненний! Хіба таке можливе — від одного погляду рвонути світ заочі.
— То не я, — сказав Потурнак.
— Он як… — румун примружив очі, майже заплющивши їх, а тоді додав: — Авжеж не ти, а чоловік з круком на плечі. Його й відьмаком не назвеш. То щось значно більше.
— Про що це ти? — подав голос Нечипор.
— З’являвся тут один… — мовив чернець. — У дусі. Це від нього дали драла наші попутники.
— Схоже, тут побував Оникій… — усміхнувся Сасько Федорович, погладжуючи борідку.
Румун помовчав, про щось міркуючи.
— У твоїх думках, пане, — звернувся до Саська, — я бачу ту ж саму людину, що про неї також подумав оцей воїн, — кивнув на Потурнака. — Пригадую балачки тих чотирьох, що втекли. Вони казали, що в козацькому стані живе великий маг. Його ніколи не бачили, але знали про нього. Судячи з того, що сталося, отой з круком і відьмаки, котрі дременули від нього, а точніше від його духу, — непримиренні сутності, і належать до різних світів. На жаль, мені не довелося поспілкуватися більше з відьмаками. Вони нас із німцем не підпускали до свого гурту, до того ж я не міг читати їхніх думок. Вони знали, що ніякі ми не слуги сатани, а отже не товариші їм. Тому і їхали осібно, і на привалах гуртувалися осторонь від нас. Ми ж із німцем трималися ближче до вельможних панів…
— Послухай-но, монаше… — озвався Потурнак.
Румун не дав закінчити, відказав:
— Не знаю. Так вийшло. Можливо, ті четверо через те й приєдналися до нас, що ми з німцем руді, як і вони. А тоді збагнули, що ми хоч і їхньої масті, та не їхнього клану. Адже ти про це хотів запитати…
— Ти сказав про два різних світи… — зауважив Нечипор.
— Це світ астральний і той, який над нашим — земним і над астральним світами… Ні, Божий світ — ще вище, — відповів Ілія на запитання Нечипора, яке він ще не висловив. — В астральному світі живуть душі тих, кого вищі світи відкинули. Ну, це якщо відьмак або й не відьмак, але який нагрішив дуже, помирає, то душа його далі астрального світу не піде. Астрал — світ чорних душ, покручів, поміж яких немало справді мудрих, але лихих сутностей. Вони часто спілкуються з вовкулаками в людській подобі. Повторюю: з вовкулаками, бо на душу, яка носить у собі Божі заповіді, вони впливу не мають. Мешканці астрального світу часто втручаються в земні події. Звісно, не прямо, а через навіювання, через сон… Їхніх земних агентів легко розпізнати — це знавіснілі, одержимі люди. А навісніння — хвороба; вона не менш заразна, ніж чума. Досить одного-двох таких, щоб нею заслабували
