Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
— Трапилося і так, — бурмотів тим часом, розгойдуючись у ритмі потяга, Філімон Романовіч, — трапилося Якову неподалік від броду Ябок мірятися силою з Богом, і коли схопив він Його борецьким захвáтом, то тримав усю ніч, поки Сонце не піднялося над землею, і як схопив його! — аж Бог уліг, і, скорившись, поблагословив Якова, переможця Свого; тож і так трапилося, так трапилося, так, так.
Хтось протиснувся ззаду, напосів на плечі, прошепотів просто у вухо.
— … вас побачити ще сьогодні. Якщо ви, попри все, людина чести.
Озирнулося: Дусін.
— Чого ви знову хочете?
— Княжна пані…
З іншого боку повисла на рамені панна Муклянович. Шарпнулося з роздратуванням. Вона важко намагалася відсапатися, підшукуючи слова.
— Те, що я чула, пане Бенедикте, а це ж зовсім не мусить бути вся правда, але він сам майже зізнався, що вірить тому Бердяєву…
— Просто погляньте, панно, на нього.
Зєйцов знову вийняв старе фото й, глибоко поринувши в алкогольне марення, хитався над нею, згорнувшись у дугу, майже притиснувши носа до потрісканої поверхні тьмяної світлини. — Красива, красива вона була. — Ось, новонавернений революціонер, істинна людина російської идеи — син без матері.
— А зрештою, навіть якщо так, панно Єлено, заради Бога, він розтальник до скону, заслонив би Теслу власними грудьми. Йдемо.
— Але! Якраз навпаки — адже коли йому сказали, що ваш батько розмовляє з лютими, то він тепер може мати тисячу мотивів, щоб чигати на ваше життя.
— Про що ви, панно! Фоґель говорив про заморозників — так, чи ні? Йдемо!
Нічого не вийде, в інше плече вчепився кігтистими пальцями таємний радник.
— Ваш батько — що вона каже? — Ваш батько — з лютими?
— Відпустіть!
— Ваш батько розмовляє з лютими?!
— Тихо!
На жаль, Юнал Фессар уже перестав сміятися і не заглушив радника Дусінa. Його почули, може, й не всі, але доктор Конєшин — напевно. Він схопився, наче його вкололи острогою, повертаючись на каблуках, уже пильно схилившись, очі великі (симетричні), руки наполовину піднесені (симетрично), крик на устах.
Але він теж блискавично одумався, відступив назад, відвів погляд, промовчав.
— Що означає оте «розмовляє з лютими»? — молодший із братів марнотратних зморщив чоло, аж йому світла чуприна мало не наїхала на самі брови. — То люті г о в о р я т ь?
— Знову людей обманюєте, соромилися б! — обурився Алєксєй Чушин.
— Я оце власне міркував, що ж буде нині, — сказав капітан Прівєженський, цідячи слова на низькій ноті. — Я уже хотів побитися об заклад, але наш самозванець перевершив самого себе. Син повірника лютих! Chapeau bas.
І знову всі дивилися. Але цим разом не було куди тікати, не було жодного відкритого шляху; оточили, замкнули, поставили до стінки.
Панна Єлена стискала моє плече.
— Вибачте, вибачте, вибачте, я не хотіла, вибачте.
— Може, граф розповість нам про це? — продовжив капітан з терпким глумом. — Ну ж бо, розкажіть! Такий собі зразок польського ґонору, пихи й праведности, — не те, що ми, як це ви сказали? «Фальшиві, улесливі, лицемірні, гнучкошиєнки».
Чи посміхнулося? Можливо. Чи вчинилося б щось енерґійне, рішуче, якби не Єлена біля одного плеча, а Дусін біля другого, — щось: стрибнулося б через фотель і столик, кинулося у Прівєженського попільничкою, вхопилося за Ґросмайстера — чи вчинилося б? Можливо. А що такого би сказалося? Рота ж бо не заклеїли. Що би сказалося — нехай скажеться!
Та, отож, не сказалося нічого.
— Пан граф не удостоїть нас поясненням? — капітан Прівєженський застебнув мундир, зсунув з пальця офіцерський перстень-печатку. — Ні, пан граф мовчатиме з гордовитою посмішкою, поки наступний нещасний не обманеться його натяками та недомовками й оцим гордим поглядом, як бачите, шановні, лише в цьому одному він казав правду, немає в усьому світі пихатішої нації, ніж поляки.
Він зробив півкроку вперед і рукою умлівіч: справа по лівій щоці, зліва по правій щоці, правою рукою в щелепу, аж голова сіпнулася назад.
Капітан Прівєженський витер руку носовичком.
— Так. Добре. Промовчати на відверту брехню — це як самому збрехати. Але… Так. Вибачте, панно, панове.
Розвернувся й пішов.
Усі жадібно витріщалися. Здавалося б, із відразою, начебто жалісливо, ніби зніяковілі, та кожен крадькома впивається поглядом в обличчя жертви, шукає її очей, на бодай тінь гримаси приниження роззявлюючи схвильовано рота, готовий проковтнути той біль, те приниження й той сором, той сором, найсмачніший. Це відрух тіла: співчуття — спільне відчуття болю, але й спільне відчуття задоволення того, хто б’є.
Юнал Фессар кинув цигару між графинчиком і склянками, протиснувся поперед Чушина, відштовхнув таємного радника, і далі приголомшеного.
— А що так стоїте, сумні пахолки? Розступіться!
Він безпардонно усіх розштовхав, тягнучи за полу й комір. Другою рукою він подав носовичок. — Утріться, пане, вам розквасили носа, сорочка, шкода сорочки. — Притислося хустинку до ніздрів. Не чулося, як тече кров, не відчувалося болю від ударів, ані від розтятої шкіри. Тільки ноги трохи тремтіли й потяг трясся наче більше, ніж зазвичай.
За міжвагонним переходом зупинилося, спираючись плечем на зачинені двері купе. Допіру тепер, коли хотілося проковтнути слину — важку, липку, зимну, — зрозумілося, що то не слина тече піднебінням і клеїть стравохід.
Віднялося носовичок від обличчя, подивилося на червоні плями. Думки простували вперед з лунатичним спокоєм. А якби узяти й спалити ту кров у полум’ї тьмічки…
Закліпалося. Сонячний пурпур вливався крізь вікна в коридор, усе потопало в теплих променях заходу: пан Фессар, його лисина барви червоного дерева, візерунчасті хідники люксу, темна дерев’яна панель.
Відкашлялося.
— Дякую.
— Дивно все це напрочуд, — зітхнув турок. — Сам уже не знаю, у що вірити. Скажіть мені, нас ніхто не чує, ми тут тільки вдвох, — Ви можете говорити? Ви добре почуваєтеся? — Скажіть-но мені: ви маєте оту технологію, чи ні?
Піднялося голову.
— Це ви викинули з потяга Пєлку.
— Що? Кого? Що? Що?
Простягнулося до нього руку із закривавленою хустинкою; він гнівно її відштовхнув. Потяг шарпнувся, турок стрибнув уперед. Вперлося грудьми в стіну, вбилося лікоть у ребра Фессарa. Зблиснув перед очима затиснутий кулак. Два тіла забилися об двері купе й бічну стінку коридору, прикрашені скульптурами окуття, металеві рами, скло, дерево й крижлізо. Він задихався і сичав крізь зціплені зуби — чи слова якісь турецькою мовою, чи прокльони, погрози, імена святих? Потяг
