У вогні - Сьюзен Коллінз

Втамувавши спрагу, ми раптом усвідомили, як змучилися за день, і почали вкладатися спати. Минулого року я завжди намагалася тримати своє майно при собі на той раз, якщо доведеться посеред ночі тікати. Але цього року я не мала рюкзака, щоб скласти ти туди своє багатство. В мене була тільки зброя, яку я і так не збиралась випускати з рук. Потім я згадала про втулку й витягла її зі стовбура, вирвала міцну ліану, обскубала листя, пропустила ліану крізь отвір у трубці й надійно прив’язала до свого пояса.

Фіней запропонував стати на чати першим, і я не сперечалася, знаючи: доки Піта не набереться сил, вартуватимемо тільки ми з Фінеєм. Я лягла на трав’яний килимок поряд із Пітою, звелівши Фінею збудити мене, коли він утомиться. Але прокинулась я за пару годин від звуку, схожого на дзвін. Бом! Бом! Не зовсім такий дзвін, як на Новий рік у Будинку правосуддя, але я все одно його впізнала. Піта й Магс не прокинулись, але Фіней дослухався так само уважно, як і я. Дзвін урвався.

— Я нарахував дванадцять ударів, — повідомив мені Фіней.

Я кивнула. Дванадцять. Що б це могло означати? По удару на кожен округ? Можливо. Але навіщо?

— Як гадаєш, до чого це вони дзвонять?

— І гадки не маю, — відповів Фіней.

Ми трохи почекали — можливо, якогось повідомлення від Клавдія Темплсміта. Запрошення на банкет. Але нічого не відбувалося, аж поки вдалині сліпучий спалах блискавки не прошив височенне дерево і не почалася гроза. Мабуть, дзвін сповіщав про дощ — єдине джерело води для тих, чиї ментори не були такими мудрими, як Геймітч.

— Фінею, йди спати. Все одно зараз моя черга стояти на варті, — промовила я.

Фіней трохи повагався, але ніхто не може не спати вічно. Отож він облаштувався на вході в намет, затиснувши в руці тризуб, і поринув у неспокійний сон.

Я сиділа з зарядженим луком і дивилась на джунглі, темні та примарні в місячному світлі. Десь за годину блискавки вщухли. Але дощ і досі стукотів по листю за кількасот ярдів од нас. Я чекала, що гроза почнеться і тут, але цього не сталося.

Гарматний постріл перелякав мене, хоч і зовсім не справив враження на моїх сонних товаришів. А будити їх заради цього не було сенсу. Загинув іще один переможець. Я не дозволила собі навіть замислитися, хто б це міг бути.

Невловимий дощ припинився так само раптово, як і гроза, що лютувала на арені минулого року.

Щойно він закінчився, над землею, де нещодавно падала злива, м’яко поплив туман. «Закони фізики. Холодний дощ на гарячій землі», — подумала я. Туман поступово наближався. Тоненькі цівки, наче щупальця, виривалися вперед, мовби тягнучи туман за собою. Спостерігаючи за цим, я відчувала, як у мене волосся стає дибки. Щось із цим туманом було негаразд. Стіна туману занадто щільна й однорідна, щоб бути природною. Якщо ж туман не природний, то...

Нудотний солодкавий аромат ударив мені в ніздрі, і я заволала до товаришів, силкуючись їх збудити.

Та за ті кілька секунд, поки вони прокинулись, я почала вкриватися пухирями.

Розділ 3

Крихітні опіки. Всюди, де шкіри торкнулися краплинки туману.

— Тікайте! — волала я. — Тікайте!

Фіней прокинувся миттєво, готовий відбити ворожу атаку. Але, побачивши стіну туману, завдав сонну Магс собі на плечі та помчав геть. Піта також прокинувся, але його реакція була не такою швидкою. Я схопила його за руку й потягла за собою крізь джунглі навздогін Фінеєві.

— Що таке? Що трапилося? — збентежено допитувався він.

— Туман, але не просто туман, а отруйний газ. Біжи швидше, Піто, мерщій! — підганяла я його.

Без сумніву, наслідки удару струмом були серйозні, хай як Піта вдень це заперечував. Він рухався повільно, значно повільніше, ніж зазвичай. І якщо я тільки зрідка перечіплювалася через сплутану рослинність під ногами, то Піта спотикався на кожному кроці.

Я озирнулась на стіну туману, яка, скільки сягало око, насувалася зусібіч. І раптом у голові промайнула зрадницька думка: тікати, покинути Піту і тікати, рятуючи власне життя. Це буде так просто — втекти, а може, навіть залізти на височенне дерево, яке, здається, стримить понад туманом. Я пригадала, як зробила саме це, коли минулого року на Іграх з’явилися мутанти: покинула все й побігла, а про Піту згадала, тільки опинившись біля Рогу достатку. Але цього разу я притлумила страх і зосталася з Пітою. Цього разу моя мета — не вижити. Моя мета — щоб вижив Піта. Я подумала про тисячі пар очей в округах, прикуті до телевізійних екранів в очікуванні: я тікатиму, як того хотів би Капітолій, чи стримаюся.

Я міцно стисла Пітину руку і промовила:

— Дивись на мої ноги і намагайся ступати туди, куди ступаю я.

Це допомогло. Начебто ми почали рухатися трохи швидше, але не настільки, щоб можна було дозволити собі перепочинок, — туман насувався й лизав нас за п’яти. З нього навсібіч розбризкувалися краплі. Пекучі, але не як вогонь. Менше жару, але більше болю, ніби по тілу розливається кислота та просочується крізь пори під шкіру. Спортивні комбінезони взагалі від цього не захищали. Цигарковий папір захистив би краще.

Фіней, який добряче від нас відірвався, зупинився, побачивши, що в нас проблеми. Але з туманом не можна боротися, тільки тікати. Отож Фіней підбадьорливо загукав, скеровуючи нас, і голос його був нам за провідника.

Штучна Пітина нога зачепилася за клубок повзучих рослин, і він незграбно гепнувся — я не встигла його підхопити. Допомігши йому підвестись, я раптом усвідомила, що найгірше — це не болючі пухирці й не опіки. Ліва половина Пітиного обличчя обвисла, ніби зникли всі м’язи. Повіка звисала, майже повністю затуляючи око. А кутик рот дивно вигнувся.

— Піто... — почала була я.

І тут-таки відчула спазм у руці.

Ось вона — дія хімічних цівок туману: він не просто обпікає шкіру, він поціляє нерви. Мене пронизав жах, і я смикнула Піту за собою, але призвело це тільки до того, що він знову заточився. Коли я нарешті допомогла йому звестись на ноги, обидві мої руки неконтрольовано тіпались. А туман тим часом насувався, його основна маса була вже за крок від нас. Із Пітиними ногами щось коїлося: він намагався йти, але ноги його дриґались, як у ляльки, яку смикають