Лев, Біла Відьма та шафа - Клайв Стейплз Льюїс
– Мій чарівний дім – казкове місце для усіляких чарів, – погодилася королева, – він припав би тобі до смаку! Там є цілі кімнати, де навіть стіни і ті – не мармурові, а мармеладні. До того ж, своїх діточок у мене немає, тож мені дуже став би у пригоді хлопчик, з якого я могла б виростити справжнього спадкоємця-короленка. Після моєї смерті він наслідував би престол Нарнії. А доти він би носив золоту корону та цілісінькими днями, з ранку до вечора, тільки б те і робив, що байдики бив та ласував мармеладом. Дивлюсь я на тебе і бачу, що саме ти – найвродливіший і найкмітливіший юнак з усіх, кого я зустрічала в наших краях. Тож саме тебе з нашим великим задоволенням я би і призначила принцом, та тільки не тепер, а дещо пізніше, коли ти приведеш перед мої очі усіх.
– Шому б не жараж? – прошамкав у відповідь Едмунд. Обличчя його розчервонілося, губи та пальці злипалися від солодощів. Чесно кажучи, як би там не нахваляла його королева, він у цю мить аж ніяк не був схожий ані на красеня, ані на розумника.
– Якщо ми попрямуємо туди просто зараз, – терпляче розтлумачила королева, – я не познайомлюсь ані з твоїм братом, ані з сестрами, а мені від того було б дуже прикро. Звичайно, я хотіла б бачити тебе принцом, а з часом, якщо гарно поводитимешся, і королем. Та зрозумій, що короля робить його почет, тож я зобов’язана зробити твоїх родичів придворними: брата – герцогом, а сестер – герцогинями.
– Ой, та що в них такого особливого! – відмахнувся Едмунд. – До того ж, я можу привести їх іншим разом.
– Так-то воно й так, – не сперечалася королева, – та є одне «але»: варто тобі потрапити до мене у гості, як, скоріш за все, ти геть про них забудеш. Тобі буде так добре, що кращого й бажати не захочеш: тож з якого дива тобі має спасти на думку плентатись бозна-куди хтозна за ким? Ні-ні! Доведеться тобі вирушати в дорогу, не гаючи ані хвилинки, щоб уже завтра зрання познайомити їх зі мною. А без них можеш і не повертатися, зрозуміло?
– Я ж навіть не жнаю шляху нажад, – насилу розліплюючи липкі губи, простогнав Едмунд.
– Немає нічого легшого, – усміхнулася королева. – Бачиш отой ліхтар? – Вона ткнула своїм жезлом у напрямку ліхтарного стовпа, де незадовго до цього Люсі зустріла фавна. – За ним пролягає шлях у країну людей. А тепер подивись отуди, – вона вказала у протилежному напрямку. – Чи бачиш ти два низенькі пагорби, що лише трохи здіймаються над верхівками дерев?
– Начебто бачу, – промимрив Едмунд.
– Дім мій стоїть між тими двома пагорбами. Тож наступного разу варто тобі лише знайти ліхтарний стовп, а звідтіля лісова стежка сама виведе тебе до моєї хатинки. Та не забудь привести з собою інших – бо інакше ти нас дуже розгніваєш.
– Я зроблю усе можливе, – запевнив її Едмунд.
– Саме так, а до того, – улесливо додала королева, – чому б нам не зробити наше знайомство нашою спільною маленькою таємницею? Зробимо їм невеличкий сюрприз! Просто приведи їх до двох пагорбів. Такий кмітливий хлопчик має вигадати, як їх умовити, а як побачите мій дім – тільки-но вголос скажи: «Нумо подивимось, хто тут живе» – чи щось таке. Я певна, що так буде якнайкраще. Якщо твоя сестра зустріла одного з балакунів-фавнів, вона, либонь, наслухалася про мене усякого – усяких гидких речей, через які вона страхатиметься мене. Знаєш, оті фавни як розведуть теревені, чого хочеш набазікають, отже…
– Будь ласка, будь ласка, – не дуже ввічливо заскиглив Едмунд, – можна мені ще хоча б один-єдиний кусник мармеладу в дорогу?
– Ні-ні, – усміхнулася королева, – доведеться тобі трішки зачекати.
Жестом вона наказала гному рушати, і вже здаля махнула Едмунду рукою та вигукнула:
– Наступного разу! Наступного разу! Не забудь! Повертайся якнайскоріше!
Дивлячись услід саням, Едмунд почув, як його хтось гукає, і, озирнувшись, побачив Люсі, що лісом прямує навпростець до нього.
– О, Едмунде! – зраділа вона. – І ти теж тут! Як же це чудово! Тому що тепер вже…
– Гаразд, – обірвав її Едмунд. – Ти мала рацію: шафа й справді чарівна! Якщо тобі потрібні вибачення, то я навіть готовий вибачитись. Утім, де ти була? Я тебе всюди шукав!
– Коли б я знала, що ти підеш за мною, я б зачекала, – виправдовувалась Люсі. Вона була занадто схвильована і не помітила дратівливості Едмунда та його геть розпашілого та нібито незнайомого обличчя. – А ми обідали з любим паном Тумнусом, фавном, і з ним все гаразд. Біла Відьма нічого не зробила йому за те, що він мене відпустив, тож він вважає, можливо, вона про те нічого не дізналася, і, варто сподіватися, тепер усе буде добре.
– Біла Відьма? – обірвав її Едмунд, якому зненацька стало зле. – Хто це?
– Цілком жахлива особа, – пояснила йому Люсі. – Вона називає себе королевою Нарнії, хоча, насправді, у неї нема на те ніякого права, і тому всі фавни, друїди, наяди, гноми та звірятка, принаймні, усі хороші створіння, ненавидять її усією душею. Вона може обертати людей на каміння і робити усілякі інші жахливі речі. Це вона навела на Нарнію одвічну зиму, у якій ніколи, ніколи – тільки уяви собі! – не настає Різдво. Вона роз’їжджає по країні у санях, запряжених оленями, із жезлом у руці та короною на голові.
Едмунд і до того почував себе чи то млосно, чи то тоскно від усіх тих солодощів, а тепер ще й почув, що, здається, затоваришував із небезпечною злодійкою, і йому стало і зовсім ніяково. Та попри всі слова, він марив мармеладом і ладен був на все, аби дістатися до нього знов.
– Хто розповів тобі усю цю маячню про Білу Відьму? – про всяк випадок поцікавився він.
– Пан Тумнус, фавн. Я вже про нього розповідала, – відповіла Люсі.
– Не можна вірити тому, про що базікають фавни, – немовби знаючи про фавнів набагато більше за Люсі, розсудливо промовив Едмунд.
– Звідки ти знаєш? – обурилася Люсі.
– Це всі знають, – відповів Едмунд, – у кого хочеш спитай! А тепер ходімо – скільки можна стирчати тут у снігу… Час додому!
– І справді, – погодилася Люсі. – Ах, Едмунде! Як добре, що ти теж сюди потрапив. Тепер усі повірять у Нарнію. Оце буде весело!
Едмунд промовчав – йому було зовсім не весело. Тепер доведеться йому визнати привселюдно, що даремно він глузував із Люсі і що правда на її боці; а до того ж – він був впевнений – усі стануть
