Слід «Баракуди» - Леонід Михайлович Тендюк
Кореспондент газети «Таймс» (Лондон). Чи є свідки, які б, крім вас трьох, могли підтвердити, що скеля Голова Дракона — не платформа, з якої ведеться глибоководна розвідка нафти компанією «Шелл», а пристановище американських військових спеціалістів і що на ній експериментується приживлення людині штучних зябер?
Кім Михайлович Лунін. Так, є. Це — сімнадцятилітня мальгашка Лота Анівона, тубілка з острова Носі Мазава. Експериментатори силоміць вивезли її на скелю Голова Дракона, і дівчина тривалий час була там лаборанткою. Кілька днів тому Лота з своїм чоловіком Ваботе Бараратого, залишивши Порт-Дарвін, на малайській риболовецькій шхуні вирушили до острова Бонго Бе, де колись жили її батьки і де тепер молоде подружжя сподівається оселитися.
Кореспондент «Піплз уорлд» (Сан-Франціско, США). Ви твердите, що острів Носі Мазава перетворено на американську військову казарму і що доля його тубільного населення така ж гірка, як і острів'ян тихоокеанських атолів Бікіні й Кваджалейн. Чи є свідки цих, як ви кажете, нещасливців із Носі Мазави? До речі, мій англійський колега Кріс Шеппард із «Нью Інтернешнліст» недавно повернувся з Маршаллових островів, де збирав матеріал про атол Квайджалейн, атол, який використовується нами, американцями, для захисту від загрози атомного нападу і як мішень при випробуванні відомих ракет «MX» з високою точністю влучення. На його думку (та й мій земляк і колега Шапіро твердить це), становище тубільців на атолі не таке вже й катастрофічне.
Кім Михайлович Лунін. Відповідаю на Ваше запитання. Так, колись квітучий і мирний індоокеанський острів Носі Мазава, як і сусідній з ним Дієго Гарсія, став американською казармою. Свідки людського нещастя на ньому? Та всі тубільці, яких посланці Пентагону вивезли з острова, і ті, хто мов звірі, блукає нині в джунглях.
Один із тих знедолених остров'ян — чоловік Лоти Анівони, про якого я вже згадував, Ватобе Барарата. На решту поставлених Вами запитань, зокрема про «щастя» тубільців жити під прицілом американських ракет «MX» на заражених радіоактивністю атолах, відповідати не буду. Дивуюся: як Ви, людина молода, що, мабуть же, хоче жити, так легковажно й спокійно говорите про те, що болить народам світу — про ракетну зброю та згубу, яку вона несе? Невже в Сполучених Штатах усі втратили здоровий глузд? І невже там сподіваються, що атомна війна принесе народові США благополуччя і що її можна виграти? В це не можна повірити! Людської крові й сліз хочуть не прості американці, не трудова Америка, а звірі в подобі людини — палії, мілітаристи, які наживаються на чужому лихові.
Але нехай затямлять (напишіть про це!): руки в них усе ж короткі і, якщо дійде до того, вони їх позбудуться.
Минуло кілька годин, а прес-конференція ще тривала. Питання сипалося одне за одним. Їх ставили, крім згаданих уже, кореспонденти сіднейської газети «Сан», сінгапурської «Стрейтс таймс», японської «Асахі» та «Ейша Пасіфік Ком'юшіті».
У запитаннях кореспондентів європейських інформаційних агентств — віденського ОПЕКНА, женевської «ВУА Уврієр» та лісабонської «Кадернуш ду Терсейру Мунду» була занепокоєність тим, що американська мілітаризація Індійського океану впливає на стабільність миру в усьому світі.
Представник радянського посольства в Австралії Євген Лук'янович, Кім Михайлович, капітан «Садка», інші товариші дали на поставлені запитання вичерпну відповідь.
Власний кореспондент «Правды» в Австралії О. Скалкін, що також був присутній у залі, згадавши недавню публікацію сіднейської газети «Сан» та журналу «Омега» про загадкові споруди з бетону на острові Носі Мазава й Різдва — споруди, які, з'ясувалося, поставлені американцями для ведення підводної розвідки, — попросив, щоб ми розповіли про об'єкти з бетону на хібокському острові Бунут, що їх ми бачили.
Мене здивувало й насмішило запитання кореспондента американської газети «Дейлі Уорлд».
— Містер Гайоффой, — звернувся він до мене. — Скажіть, Ви давно захоплюєтеся кінним спортом? Коли Ви заходили до залу, я помітив, що у Вас ноги криві, як у кавалериста.
А, щоб ти скис! — посміхнувся я. Проте відповів (а то ще напишуть, пустять поголос по світу, що я, син степів, Василь Гайовий, гордую й неввічливий).
— Кінним спортом, містере, не захоплююся, а от на ослах та цапах кататися довелося, — підморгнувши друзям, сказав я під бурхливі оплески й сміх присутніх.
Перед закінченням прес-конференції до столу за яким ми сиділи, підійшов галантний, лисоголовий чоловік. Він подав головуючому кілька голубих, схожих на стрічку ехограми, бланків. То були телеграми на наше ім'я з Батьківщини. Дві — для мене: одна від мами, друга від Наташі.
У тій, що від матері, з села, мене розвеселила адреса: «Австралія. Начальникові порту (замість «Сіднея» було написано: Сідало Нея). На експедиційне судно «Садко». Особисто в руки матросу далекого плавання Василю Фарбовичу Гайоффому».
Мабуть, телеграфісти наплутали, а може, Ониська, наша сільська поштарка неправильно написала назву австралійського міста — я з Ониською разом учився в школі, і з географії в неї, пригадується, завжди була трійка.
… Сутінки спустилися на розпечене літньою спекою місто (коли в нас зима, в Австралії літо). Оточені допитливими кореспондентами, ми залишили прес-центр.
— Ага, ось ти яким став, чортяко! Худий та засмаглий, як негр.
Василь Окань, що непомітно підійшов ззаду, схопив мене на оберемок. Міцно стиснув у обіймах, поцілував.
— Слухай сюди, да Гама (він, «Одеса-мама», так і не навчився говорити стилістично правильно!). Рідко хто навіть із бувалих моряків бачив таке, як ви. Хочеш, я тобі знайду співавтора або ж людину, яка спеціалізується на літературних записах? Про твої пригоди можна було б випустити цікаву книжку. Я б до неї написав вірші, а наш кок, Антрекот Антрекотович, якщо б його гарненько попросити, не відмовився б її проілюструвати в стилі Доре. Ну, то як — згода?
— Постривай, тезко. Дай отямитися!
— Ніхто тебе в шию не гонить, земляче. Можна й почекати. Та чи ждатимуть читачі?
Він базікав казна-що, але зараз і це мені було миле — я так скучив за друзями, за їхньою сердечністю, за лагідним дзюрчанням рідної, рідної мови!..
З набережної, куди нас усіх привезли після прес-конференції, відкривалася панорама затоки Порт-Джексона. Там на поораному легкими брижами рейді, серед інших кораблів, стояв наш білобокий «Садко», а
