Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

Саме гепою, а не крижами, клубами, задом, сідницями, як твердила обізнана, але по вуха закохана мулатка Руфіна, коли виступила на кухні «великого будинку», викликаючи смішки й шпильки: адже мадам, позбавлена пишних тілес, не могла ними трясти. Зате очима, величезними, як блюдця, благальними, палючими, поводила і під прозорою блузкою з органді безсоромно, як грінга[25], виставляла пару маленьких, зате тугих, високих грудей, білосніжних, з рожевим відтінком: ото вже шик! Коли у яскравій лівреї до їдальні входив юний Кастор, несучи на срібній таці кришталеві чарки, мадам шепотіла «mon prince»[26], і голос її млів з утіхи.

Млів з утіхи й голос Руфіни, коли він з’являвся в коморі, весь жовто— зелений, на пузирчастих рукавах пурпурові смуги; вона зітхала: Факел, ах, мій Факел! Сама ласий шматочок, гідний примхи опасистого власника енженьйо або велебного щедрого каноніка, голонога, голоплеча, перса пишні, пружні, медвяної барви, видніються у викоті стьобаного халата, але не визивно, а скромно.

Кастор зовсім не пишався цією холуйською лівреєю, пошитою на замовлення мадам, яка перезняла її з ілюстрованої книжки. Йому більше до душі пов’язка, наверчена на стегна, й пашіння ковальського горна в кузні дядька Кристована Абдуїна, єдиного живого родича. Баронеса забрала від ковадла підручного коваля, щоб зробити його пажем, джурою, фаворитом — безвільним, покірливим слугою. А проте одягнутий у кумедний стрій і переведений у кімнатні лакеї Кастор поводився незалежно, сміявся гучно й заразливо. Цей безсоромно юний Факел, або Чорний Принц, забивав памороки Руфіні, ладній задля нього на яке завгодно шаленство, і доводив мадам до нестями.

2

Про незрівнянні таланти негрів-служників Марі-Клод просвітила Мадлена Камю, уроджена Бюрне, її старша товаришка по інтернату. В Сакре-Кер гарненькі й розпусні учениці черничок, інтимні подружки ділилися знаннями, задумами й мріями, теревенили про релігію і проституцію, поки вирвуться на волю.

Мадленин чоловік, підполковник артилерії, командував на Гваделупі гарнізоном, і ось які повчальні уроки вивезла Мадлена з острова: а) всі підполковники неодмінні рогоносці, навіть якщо дружини в них останні дурепи; б) негри в алькові незрівнянні. Перше твердження якнайкраще довів сам Мадленин чоловік: привів у дім ординарцем негра Додуна — найпереконливіший, найліпший доказ другого відкриття.

Баронесою і хазяйкою енженьйо Марі-Клод стала, вискочивши заміж за дворянина, хоч і не знатного роду, не блакитної крові, зате грошовитого — гроші вам не жарти. Її чекала подорож у далекі й загадкові тропіки, до буйно-зеленого царства цукрової тростини і челядників-негрів. У багажі вона везла розкішні наряди, гору медикаментів, материні турботливі настанови й пікантний Мадленин досвід. Спершу все її дивувало й хвилювало, будило веселощі, святковий настрій, але невдовзі почали заїдати будні.

Набридли провінційні бали, на яких її ошатність і європейські наряди викликали заздрість і ворожість жінок, злостивих провінціалок, а особливо набрид власник Ітауасу, чванько і бовдур, чого це біля нього позіхати та нудитися в цій глушині; тож Марі-Клод вирішила їздити верхи й розважатись. Хвацька наїзниця, сама чи з бароном, гарцювала полями на породистих скакунах, найбаскіших у Реконкаво.

Жінка досить розумна, вона переконалася на власному досвіді: як і полковники, всі барони неодмінні рогоносці, їм це на роду написано. Благовірній лишається одне — скоритися своїй долі. Якось вони об’їжджали плантації тростини, барон Адроалдо патякав про породистих коней і показав пальцем на чорного хлопця в кузні, мовляв, чим не чудовий взірець тваринної породи.

— Який торс, які ноги, які біцепси, яка голова, моя люба! Прегарний звір. Чудовий екземпляр. А які зуби! Ні, ти поглянь.

Коли вже так настійливо рекомендують, подивимось. Вогкі очі затрималися на чудовому екземплярі, на цьому прегарному звірові. Зуби просто сліпучі. Леле! Довершеність приховував клапоть матерії.

Породистість барон визначав непомильно, наламав руку на кінських заводах і невільницьких ринках. Та як же бути з наукою черничок Сакре— Кер: вони наставляли Марі-Клод, що і в негрів є душа, в негрів хрещених. Звісно, така собі душиця, відстала, другосортна, але й така відрізняла їх від тварин: доброта Господня безмежна, втокмачувала сестра Домініка, живописуючи апостольство місіонерів у серці дикої Африки.

— Та що ти, друже, який же це звір, — мовила Марі-Клод по-французькому. — Це людина, виталище безсмертної душі, яку вклав туди при хрещенні місіонер.

— Людина?! — Барон зареготав.

Коли хазяїн Ітауасу реготав по-французькому, корчачи з себе аристократа, потішеного людським недоумством, фальш так і різав. Його тезко, Адроалдо Рібейро да Коста, літератор із Санто-Амаро, чуючи, як він хихоче і калічить мову божественного Бодлера, почав дражнити його мусьє Франсью, звісно, позаочі: поет не живе в безповітряному просторі.

— Даруй мені, серденько, але це бридня. Таке зморозити: негр — людина! Гарний звір, та й годі, олії в його голові ще менше, ніж у твого коня на кличку Голубий Алмаз.

— Таки гарний, авжеж. Людина прегарна, принц. Чорний Принц!

— Чорний Принц! Ви, мадам, збожеволіли. Ой не можу! — І зайшовся нестримним глузливим реготом.

Ці кпини, ця пиха, це сардонічне баронове шкилювання доконали її: що написано пером, того не виволочеш волом. Баронеса взяла на службу Кастора і не жалкувала. Знай власник енженьйо, навіщо ковальчука поставили прислужувати, він би подивився на це крізь пальці, адже до його послуг був цілий гарем метисок, робітниць на цукровій плантації.

Багато перебрав тригрошових дівок феодал, але тільки з Руфіною тривав у нього роман; на кухні в поміщицькому домі вона виглядала справжньою пані, ця роззолочена, висріблена наложниця: браслети, сережки, намиста, всілякі витребеньки; та ще й парламутровий хрестик, презент превелебного каноніка.

3

Як сласно ходив ходором, як перлився бісером зніжений і напахчений баронесин живіт, коли в самоті будуару (барон задавав хропака) вона думала про Чорного Принца й по кісточках розбирала його: м’ясисті губища, зуби, тільки вгороджуй, шорсткий язик, груди колесом, ноги, як колони, а що вже решта — й не кажіть!

Руфіна — спробуй витерпи нюхальний тютюн і любовні витівки барона, єлей прекраснодушного каноніка, — шукала втіхи на тих самих грудях колесом, що й білява сибаритка баронеса: грудях Кастора Абдуїна да Асунсана, Факела, Чорного Принца, чудового служника, колишнього ковальчука на кузні дядька Кристована Абдуїна; обох скласти головами — і викапаний тобі Шанго[27].

На плантаціях цукрової тростини, на енженьйо Реконкаво, у містечках Сан-Феліш, Кашоейра, Муритіба і Санто-Амаро, в Маргожипе і навіть у столиці штату