Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

— У мого товариша була причина не показувати обличчя, і я потерпаю, що подруга твоя відсахнеться, коли угледить його… Що б ти, дівчино, порадила: відкрити лице йому а чи нехай залишається запнутим?

— Відкрити, — мовила Наталка, зизнувши оком на Меланію, яка раптом пополотніла.

— Буде так, як ти кажеш, — знову турок. А тоді — до раба: — Зніми чалму.

Раб зняв чалму разом із запиналом. На Меланію сперше хлюпнуло синім небом Приорілля, а вже тоді вона побачила голубі очі й обличчя, схоже на те, яке носила в пам’яті ще з підліткового віку і яке вже втратила надію бодай ще раз побачити. Молодий чоловік усміхався, а вона стояла в остовпінні, боячись кліпнути, щоб не зникло видиво.

А турок провадив:

— Подруга твоя, дівчино, мала нареченого, якого кохала всім серцем і якого втратила. Чи не замінить його мій приятель?

— Отямся, Меланію! — вигукнула Наталка. — Це ж Сава! Твій Сава, як ти, бувало, казала, коли про нього згадувала!

Меланія не кинулася до Сави, а заплакала — зовсім нечутно. На мить душа її покинула тіло і збоку дивилася на дівчину, у якої здригалися плечі, а по щоках скочувалися крупні сльозини. З тими прозорими краплинами витікала гіркота пережитого. З останньою, коли в ній уже нічого не залишилося від минулого, сутність знову увійшла в тіло. Цього ніби й очікував Сава. Він пригорнув її ніжно й несміливо, а потім притулився щокою до її щоки, і вона вловила запах його тіла. “Це не сон, — майнуло в голові, — бо у сні запахів не чути”. І тут вона зрозуміла, для кого призначався один із синіх наметів і один з полумисків з паруючим кулішем та двома ложками. Не могла тільки збагнути, чому Сава і його товариш не відкрилися ще у Царгороді, коли вели їх з невільницького ринку.

— Годі, отямся, — лагідно мовив Сава. — Все вже позаду…

Раптом зник вираз умиротворення з обличчя Савиного товариша. Він прислухався. А тоді вхопив порожній котел і, зачерпнувши з потоку води, хлюпнув на червоні язики ватри, від якої у надвечірнє небо струменів тонкий стовп диму. Тим часом від шляху гучнішав тупіт. Видно, коней гнали учвал. Чоловіки переглянулися, й Сава кинувся до осокора. По хвилі почувся його голос згори:

— Яничари! П’ятеро…

— Дим помітили? — стривожено запитав чорновусий.

Якийсь час Сава не озивався, а тоді відповів:

— Ні. Схоже, спішать по слідах купців…

— Шкода хлопців, — мовив співчутливо його товариш. — Пограбують їх. У кращому випадку…

Зашурхотіло. Сава сплигнув на землю.

— Може, й не пограбують, — сказав він. — Молдавани повідають, що ми питали дорогу на Кишинів. Ось вони й погонять тим шляхом. Їм не до грабунку буде… Звісно, якщо воїнів султана послали по наші душі.

— Я переконаний у цьому, — сказав чорновусий. — Сьогодні в Акерман прибув корабель зі Стамбула, про який оповідав імам. Цей мудрий чоловік усе збагнув. Моя хитрість спрямувати погоню по хибному шляху може вдатися, а може й ні.

— Молдавани можуть і не сказати, що ми цікавилися дорогою на Кишинів, — зауважив Сава. — Хоча б тому, що ти їм допоміг каруцу полагодити.

— Може й таке бути, — погодився чорновусий. — Тоді яничари погонять прямо на Тягин. Бо тільки там є переправа через Дністер. Їм, напевне, відомо, хто ми, а відтак неважко передбачити й напрямок нашої втечі. Хоча я й залишив для них двічі те саме хибне повідомлення про нашу втечу у Кишинів — одне в постоялому дворі, друге у купців, але чи клюнуть вони на цю наживку?

Тим часом страх, що несподівано відбився на обличчях дівчат, минав. Озвалася Наталка:

— Петре, куліш вичахне.

— Авжеж, сонечко, — відказав Петро. — Хай їм чорт, тим яничарам. — І до Меланії: — Ну, а ти як, отямилася вже? Отож-бо. Сідайте з Савою біля полумиска.

Сутінки вже плуталися в кущах і деревах обабіч дороги, та скоро й сам битий шлях став невиразним. Молдавські купці поцьвьохували батогами, але коней не стьобали. До темна вони вже й так сподівалися дістатися до Каушан. Раптом позаду почувся тупіт, який швидко гучнішав. З-за закруту дороги з’явилися рухомі білі цятки. Скоро вони перетворилися на верхівців.

— Яничари! — закричав їздовий останньої каруци.

Вершники швидко наближалися. Купці, зметикувавши, що втікати безглуздо, бо втечею тільки роздратували б дітей султана, їхали поволі.

Незабаром люди в білому на білих конях наздогнали купецькі упряжки. Передній, бородатий, з чалмою втричі більшою ніж голова, ревнув молдавською:

— Що везете?!

— Сіль, — відказав володар останньої каруци, щулячись від лютого погляду яничара.

Вершник вихопив шаблю, і чоловік, угледівши те, зомлів і впав у віз. А яничар, наблизившись, штрикнув вістрям один з лантухів.

— Сіль, — сказав.

А тоді звернувся до купців, які, спинивши коней, сиділи ні живі й ні мертві.

— Ви, молдавські тхори, скажете правду — житимете! Чи бачили чотирьох людей — двох чоловіків і двох жінок? На возі або верхи…

— Бачили, пане, — озвався передній їздовий. — Вони давно вже нас перегнали. На конях усі четверо.

— Двоє чоловіків і двоє жінок? — знову яничар уже не так вороже.

— Саме так, шановний…

Тим часом поплічники бороданя перевіряли, що в лантухах купців.

— Куди вони їхали? — поцікавився один з команди.

— Питали дорогу до Кишинева, — відказав той самий купець.

— На яких конях? Масть?! — нетерпляче гарикнув бородань.

— На жовтих, — почувся кволий голос їздового останнього воза, що вже опритомнів. — Троє на