Сім стихій - Володимир Іванович Щербаков

проблеми, котрі краще розв’язувати так, як підказує природа. В Африці знайшли верескові ліси: дерева заввишки п’ятнадцять метрів ведуть свій родовід від кущиків, що ледве досягають коліна (верескові пустощі де-не-де на Півночі типові). Чи не винне в цьому Сонце? Чи випадково, що велетенський вереск знайдено високо в горах — там, де світло діє і яскравіше й сильніше?

Ось виписка з однієї праці:

«Світлова обробка насіння рослин пришвидшує його схожість та ріст ростків. Втручаючись в інтимне життя клітини (тисячі разів прострілюючи листок чи пилкове зерно), кванти світла впливають на фундаментальні процеси у ній. Вони стимулюють формування мембранної (плівкової) системи тих часток клітини — хлоропластів та мітохондрій, в яких відбуваються енергетичні процеси; вони посилюють активність ферментів — каталізаторів хімічних реакцій. Проте найважливіше — світло-імпульсне опромінення впливає на синтез білків та нуклеїнових кислот, на хромосоми і гени, що відповідають за спадковість».

Супутники та сонячні батареї… Радіохвилі переносять енергію, яку прийняли, на Землю. Вага таких станцій — тисячі тонн. Дають же вони тисячі мегават. Це перший крок на шляху розширення ресурсів: людину вже не задовольняє та частка променів, що самі по собі потрапляють на планету. Супутники — це її високо підняті долоні, що ловлять світло. Радіолінії-це нерви й артерії, по яких струмує кров, тепло, енергія.

І ось Проект. І Сонцеград на березі океану. Новий крок у грядуще. Поки що не крок. Не надто захоплюйся, Ірино. Спроба. Проте це не лише тепло, світло. Не лише рука планети, що розпростерлася до самого світила. Чи можна управляти світлом зірок? Ось у чому суть. Управляти зірками…

14 грудня. Сніг. Морозяно. Ходили на лижах. Шукали під снігом брусницю. Сонце низьке, біле. Довкола снігова напівтемрява, іній, голубуваті шапки ялин, світіння кристалів, колюче повітря, слизький лід на сучках, чорні струмені холодної, що не замерзла води, сліди зайців та лисиць, багаття біля прогулянкових єлей, димчасто-прозорі траєкторії лайнерів, перші лавини на крутих схилах у заповіднику, останні острівці зелені біля теплого джерела. Розкуйовджений кущ з новою травою під ним, засніжений, мальовничий, ніби старий чаклун, причаївся біля лижні. Дзвінка луна в долині.

3 лютого. Ось і минув ще один мій рік. Тут минув. У Сонцеграді. Я тепер не так спрагло накидаюся на книжки. Нудьгую? Скільки у мене ще днів попереду? Не знаю… не знаю…

26 березня. Сон. Начеб я все пригадала.

27 березня. Мені знову кепсько і нічого з цим не вдієш, така вже я. Що ж буде далі?.. Пішли увечері до Олександра Валентиновича. Кілька чоловік. Частував тайговим чаєм з брусницею. Казав, що залишилося небагато. Невдовзі запустимо установку. Залишилося небагато — що це означає для мене?.. Розповів про запуск дальнього корабля. Це вже другий цього року. Відпрацьовуються нові системи. Сказав: невдовзі політ до Близнят. Невдовзі політ. Тепліше і світліше мені, бідному звіряткові.

4 квітня. Сонце пече. Останні бурульки. Весна. Тепер уже назавжди… Я не боюся спогадів. Хай повториться знову, я не відмовлюся від жодного із днів. Пора: невдовзі політ. Я дізналася багато про що. Тільки так я і могла про все дізнатися. І не інакше. Не було у мене іншого шляху до них.

19 квітня. Ми були на станції стеження: там знають про політ усе; там зірки, як справжні, там небо, планети, що рухаються, сліди комет… Було важко. Я знову збагнула багато чого з того, що мені потрібно зараз. З нами був журналіст, Гліб.

6 травня. Пора. Мені сняться дивні сни. Я знаю, що знайду… там, у річці. І сьогодні легше, ніж учора. Знову молоде, співуче тіло. Пригадала своє колишнє ім’я.

ДВОХСОТЕ ПОКОЛІННЯ

Кілька днів тривоги, безсоння, хвилювань. Я шукав Ірину… Все ж шукав.

Серце ні-ні та й давало про себе знати. Вранці я відчував легкий щемливий біль.

Щодень я довго купався — і мимоволі звик до цього. Пам’ятне мені озеро з торфованою темною водою, вологе коріння, що обплутувало крутий берег, острів з поваленою вітром ялицею, збрижений вид перевернутого сонця.

Іноді я подавався до моря і не виходив з води по дві-три години підряд. Шкіра моя вкрилася кристаликами солі, і мені здавалося, що завдяки цьому недуга відпустить мене. Проте страхи — тінь серцевого болю — приходили до мене. Я боявся за Ірину, за друзів, ловив себе на думці, що поступово, але певно забуваю її… Валентину. Ні, не обличчя — слова, голос, відтінки її шкіри, колір туфлів.

Якось я піднявся вгору за течією безіменного потічка. Йшов довго-довго. Сонце скотилося до моря, яке раптом відкрилося з висоти перевалу. Тут потічок майже висох: від нього залишився чистий струмінь, що вибив у камені ванну. Я роздягнувся і брьохнувся у воду. Мене обпекло, проте було приємно. Я занурився з головою, вискочив на плоский камінь, розтер шкіру долонями. А далі знову пірнув у крижану купіль. Потім жадібно ловив останні промені, і мені не хотілося йти звідси. Я одягнувся й присів. Виярок, в якому я залишив ель, здавалося, наповнився синявою. Тільки найвищі дерева піднімали зелені голови, переймаючи стовпи надвечірнього світла так само старанно, як і я. Почувався легко, джерело було не лише кришталево чисте, але, схоже на все, й цілюще.

Сонце розплющилося і заховалось.

Неподалік почулися голоси. Вище і трохи збоку…

Там потріскувало багаття; підійшовши ближче на звук, я побачив жарини в камінному вогнищі, і рівне полум’я, і стовп диму, а трохи далі від багаття — молоді обличчя, і закіптюжені, темні від сажі та попелу руки, і хлопчина з гітарою… Боже мій, що він співав! «Обережніше, друже, ще ніхто з нас тут не був — на незнаній землі Мадагаскар!» Кіплінг. Подумати тільки.

Їх було шестеро. І вони не помітили мене. А я не хотів виходити до них із заростів стелюха: хай уже самі по собі, що мені до Кіплінга. Звичайно, я міг їм