Прекрасні катастрофи - Юрій Корнійович Смолич
І от ви почуєте, як дивно міниться цілий світ довкола вас. Ви перестанете відчувати спиною холодну й тверду рівність столу, на якому лежите. Кімната почне поволі ніби більшати, більшати й роздаватися вшир, углиб і вгору. Її стіни та стеля немовби тікатимуть од вас, як тікає кіноекран, коли дивитися на краєвиди, зафільмовані з вікна швидкого поїзда. Так само тікатимуть од вас усі звуки — розмови лікарів, бряжчання інструментів, дзюрчання води з крана. Немовби якась велетенська спіраль, як одпущена пружина, викручуватиметься із скаженою швидкістю з вашої голови і полине, зникне кудись туди, в безвість, в безмежні неосяжні простори. Вперше в житті ви раптом збагнете, що таке нескінченність. Ви зрозумієте те, чого ніколи не могли осягнути. Ви відчуєте те, чого ніде не почували. Вас вразить дивна, надзвичайна прозорість і ясність вашої думки. Дивна виразність світу довкола. І це довкола — це не тільки все те, що в чотирьох стінах операційної, а все те, що поза нею, — цілий світ. І ви здобудете надзвичайний слух. Ви будете чути гостро і всебічно. Кожний шурхіт, кожний подих, кожний шелест. Вам здаватиметься, що ви чуєте, як рухається довкола вас повітря і як шелестять власні думки. Дивний звук наповнюватиме вашу голову — він буквально довбатиме вам мозок, в’їдатиметься в вашу свідомість, просякатиме ваше єство. Це буде чудний дзвін. Потім це буде музика. Потім ви почнете марити. Вас не буде. Але ви й будете. Ви нічого не почуватимете. Але ви й усе почуватимете. Ви будете відсутні під час вашої операції. Але ви й будете тут присутні під час неї і братимете в ній участь. Ви дивуватиметеся, як це ніхто не помічає, що ви ж — тут.
Словом, ви маритимете, а хірурги тим часом перероблятимуть вас із хворого на здорового.
І ви повинні зовсім і цілком довіритися хірургам і спокійно собі засинати, щоб прокинутися за годину здоровим чи на певнім шляху до швидкого одужання.
Медицина вміє не тільки відрізати вам пальця, ногу чи розітнути черево, може, коли треба, проникнути у ваш мозок.
Я розповів оце все виключно для тих, кому хочеш чи не хочеш, а доведеться лягати колись на операційний стіл, під скальпель хірурга. Я розповів це виключно для того, щоб підготувати і заспокоїти вас. Щоб марно не лякалися, наслухавшися, можливо, бабських пліток.
В операції, нема нічого страшного.
А втім, є страшне. Це — перед операцією. Коли ви чекаєте на неї і серце завмирає вам від почуття невідомості і неможливості далі самому відповідати за себе самого. Почуття безпомічності і несамостійності.
А проте страшне зовсім і не це. Страшне інше — це коли вас уже везуть із палати до операційної.
Ще на порозі ви починаєте чути неприродний, дивний шум. Немов десь грає водограй, біжить струмок або спадає водопад. Ви чуєте, як дзюрчить водяний струмінь. Багато водяних струменів… То хірурги та інший персонал, що торкатимуться вас під час операції, миють руки. Там з десяти кранів дзюрчить вода на десять пар рук і гучно резонує в порожнім операційнім залі з лункими стінами в олійних фарбах.
Ви одчиняєте двері, і справді, — Є жах підгинає вам коліна. Бо ви входите один, голий, у самих шкарпетках і потрапляєте у великий білий зал у коло десятьох білих з ніг до голови людей. І ці білі люди стоять усі з обома піднесеними вгору вище голови руками. Немов чекають, щоб кинутися на вас. Щоб вас розчавити й знищити. А ви один. Сам. Голий. У самих шкарпетках. І ввесь світ — прекрасний, рідний ваш світ — залишився там позаду, по той бік білих дверей, з вашою сорочкою Л кальсонами…
Жах проймає вас, але ви опам’ятовуєтеся, берете себе в руки й соромитеся. І справді ж — соромно. Ви — один, голий, безпомічний і хворий, а вони десятеро, десятеро здорових людей, стоять проти вас із піднесеними руками, немовби ви направили на них револьвер і владно наказали: «Руки вгору!» — і вони здаються вам.
Не лякайтеся! Хірурги перед операцією миють руки милом і щіткою протягом п’ятнадцяти хвилин, а після того не торкаються нічого. Саме тому вони й тримають руки вгору.
2
Професор Трембовський стояв саме отак із зведеними догори руками, коли до нього підійшла хірургічна санітарка.
— Професоре, — спитала вона, — а котрий же з трупів накажете приставити першим?
— Той, — відказав професор, — що записаний під ім’ям «Гальванеску». Інших два Іван може відтарабанити до льоху. Закачайте-но мені лівий рукав.
— Чому до льоху? — аж кинулася Сахно.
— І чому ви думаєте починати саме з Гальванеску? — негайно ж підтримала її й Петрова. — На чорта він кому здався! Ні, товаришу професор, ви вже, будь ласка, починайте з товариша Чіпаріу…
— Бо йому в п’ятницю треба на комсомольську конференцію? Чудово, чорт забирай! Мало того, що всупереч усім порядкам і законам ми дозволили вам пройти сюди до операційного залу, так ви ще збираєтеся порядкувати тут і заводити свої правила і закони! Га? Це мені подобається, чорт забирай!
Схвильованому професорові дуже хотілося сплеснути руками і вдарити себе в поли або принаймні поворушити своє волосся. Але це було неможливо: на голові був тісний білий ковпак, і професор мусив тримати руки вгору. Тому він обмежився тільки тим, що з обуренням помаяв долонями в повітрі й поворушив пальцями.
Сахно з Петровою справді були тут. Правда, їх важко було впізнати в цих довгих
