Валеріан та місто тисячі планет - Крісті Голден

Філітт повернувся й вирячився на нього злегка навіженим поглядом.

— Що?

Удар кулаком був таким блискавичним, що командувач Арун Філітт не встиг навіть кліпнути очима.

Командувач скоцюрбився і впав додолу. Валеріан здригнувся й потрусив рукою, що нила від болю. Багацько почуттів він уклав у цей удар.

— Добре поговорили, — сказав він непритомній постаті та повернувся до імператора:

— Гаразд, то була гарна розвага, але ж нам треба доповісти про все нашим людям. Беріть, вона ваша.

Він витяг перлину й віддав імператорові. Той придивився до крихітної кульки ідеальної форми, що зручно вмістилася в його долоні, потім закрив її пальцями та підняв сяючий, вдячний погляд на Валеріана.

— Ми все це виправимо, — запевнив його Валеріан, — даю вам слово. — Він знову подивився на командувача й зігнув губи в усмішці:

— Дозвольте, я заберу його геть з-перед ваших очей.

Він повернувся й побачив, що Лорелін про щось говорила з імператрицею. Очі Алой були повні сліз, а Лорелін полізла до пояса. Її руки витягли звідти звірка-конвертера.

— Агов, — закричав Валеріан, — що ти робиш?

— Ти віддав їм перлину, їм також потрібен конвертер, — відповіла Лорелін, ніби то було й так зрозуміло.

— Я знаю, але… — він повернувся до імператора і всміхнувся до нього, але та усмішка виглядала радше гримасою.

— Будь-ласка, залиште нас удвох на хвилинку.

Валеріан сягнистою ходою підійшов до партнерки, вхопив її за руку та відвів убік.

— Слухай, — почав він стиха, — конвертер є власністю уряду. І, найпевніше, він є останнім у всьому Всесвіті.

— Авжеж, — сказала Лорелін, сердито звужуючи очі, — і ти спіймався на вудку філософії командувача «що моє, то моє, а що ваше — то теж моє»? Чи не це ти хочеш мені сказати?

— Ні! — Уражений її словами, він відступив назад. — Я «спійманий на вудку», як ти кажеш, моєї власної присяги! В нас немає повноважень віддавати його Перлинам.

— Валеріане, Федерація наробила помилок і повинна їх виправити, — Лорелін була невблаганна.

— Згоден, але вирішувати не нам. Ми маємо передати все це в суди.

Дуже добре знаючи Лорелін, він відчував, коли вона висить на волосині від роздратування. І от саме зараз та волосина порвалася.

— Валеріане, вони від нас на відстані вісімнадцяти світових років! Тільки ми можемо виправити це!

Він міцно стиснув губи.

— Лорелін, я — солдат. Я граю за правилами. Саме це робить мене тим, ким я є.

Настала довга тиша. З Лореліниного обличчя збіг праведний гнів. Вона стиха відповіла, і її слова були помережані сумом:

— Бачиш? Ось тому я й не бажаю виходити за тебе заміж. Бо ти насправді не знаєш, що таке любов.

— Справді? — вигукнув Валеріан, і від страху його слова прозвучали різко. — У цій ситуації немає нічого спільного з любов’ю або ж із нашими стосунками!

В очах Лорелін заблищали сльози.

— От саме тут ти й помиляєшся. Любов — справжня любов, Валеріане, — є сильніша за будь-що. Вона є сильніша за правила й закони. Набагато сильніша за армії та уряди.

Вона перевела погляд на імператрицю.

— Поглянь-но на неї, — проказала Лорелін голосом, сповненим захоплення. — В неї відняли увесь її народ і навіть власну дитину, а вона готова все пробачити. Оце і є любов. Коли ти комусь довіряєш. — Лорелін повернулася до нього. — І я сподівалася, що я зможу стати тим самим «кимось». Що… що я стану найважливішою в твоєму житті, Валеріане.

— А так і є, — відповів Валеріан хрипким від емоцій голосом, — я за тебе життя віддам.

Але то була хибна відповідь. Лорелін розчаровано хитнула білявою головою.

— Ти нічого не втямив. Я не прошу тебе віддати за мене життя. Я прошу тебе довіритися мені.

Вони не зводили очей одне від одного. Її обличчя світилося — напруженням, пристрасним бажанням, тугою за душевним зв’язком. Валеріанові аж край як хотілося бути саме тим, кого вона потребувала. І на ділі зрозуміти, чого ж вона потребує.

Нарешті Валеріан несміливо спитав:

— А ти впевнена в тому, що добре знаєш, що робиш?

— Ні, — відрізала вона, налякавши його, — але я знаю достеменно: якщо цілу расу буде знищено тільки тому, що ти мені не довіряєш, я ніколи більше не зможу подивитися тобі в обличчя.

І тоді Валеріан збагнув. Довіра. Звичайно, то була довіра, що ж іще? Мужність, відданість, та навіть любов — усе те було для нього неважким. Але він знав, що таке зрада, а отже, довіритися іншому, по-справжньому, цілковито довіритися, було для нього важчим за будь-що інше.

Однак Лорелін він довіряв.

Нерішуче він кивнув головою.

— Гаразд, — нарешті сказав він, — віддай його їм.

Лорелін усміхнулася. Ота усмішка не затрималась лише на її губах або навіть в очах, а наче сонце освітила все її обличчя, усю її саму. А Валеріан знав: хоч би що сталося далі, він зробив слушний вибір. Вона стерла сльозу з очей, а потім підійшла та поцілувала його.

Щось було таке солодке й міцне в тому поцілунку її теплих і лагідних губ. Валеріан відчув, як у нього голова йде обертом, а розум водночас стає ясним. Він довірився Лорелін, і вона винагородила його поцілунком — зворушливим, солодким, беззахисним і достеменно справжнім. Він розтанув, увесь віддався їй, як і вона йому, а коли вона відхилилася й прошепотіла «дякую», усе стало на свої місця. Вона знову була тією самою Лорелін, а він довіряв їй.

Тримаючи звірка-конвертера в долонях, вона пішла до імператриці й на прощання востаннє попестивши маленьке створіннячко, віддала його Алой. Звірятко