Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

— Може, наздоженемо фуру та виміняємо трохи солі, га, хлопці? — озвався Гарбуз. — М’ясо ж маємо.

— То не сіль, — сказав Потурнак. — То селітра.

— Он воно що… — мовив В’юн. — Виходить, не збрехали тобі, Петре, щодо походу.

Ліс раптом закінчився, і вершники побачили попереду укріплення — земляний вал з частоколом і баштами, з яких виглядали жерла гармат. Перед валом був глибокий рів, а перед ровом широка, сажнів з двісті, просіка. Дуби, сосни й липи, що тут росли, стали стінами фортеці, побудованої, з усього, недавно, бо обкоровані стовбури ще не встигли потемніти.

Біля воріт укріплення стояв віз. Один з вартових підняв рогожу на возі, а тоді махнув рукою, мовляв, нехай їдуть.

Вартові були молоді люди в запорізькому однострої — червоні шаровари, сорочки з білого домотканого полотна; на голові смушкові шапки з червоними шликами і жовтими китичками. За поясами в них стирчало по два пістоля, а при боці висіли шаблі. Списи й мушкети стояли притулені до стіни. З наближенням Потурнака і його друзів четверо стали на воротях, а п’ятий вийшов назустріч.

— Хто ви, панове, й звідки? — запитав він.

На худорлявому обличчі вартового вгадувалась насторога. Це був загартований вояк; лице його потворив ще свіжий шрам, що тягся від скроні до підборіддя.

— Бекетові ми, — відказав Потурнак. — З Інгульця.

— Неблизький світ, — мовив вартовий. — А тільки бекетові звідти мали прибути учора ввечері, а не сьогодні. І троє, а не четверо.

Хтозна, як довго затяглася б перевірка, якби з брами не вийшов літній чоловік, так само озброєний і одягнений, як і молодики.

— Никифоре, пропусти їх. Це наші, — сказав він. Коли вершники поминули ворота, літній підкликав Потурнака, і вони про щось довго балакали.

— Новобранці, — пояснив Петро, повернувшись до своїх. — Але вишкіл пройшли у війську Наливайка.

Від брами дорога вела на великий майдан, посеред якого міддю поблискували на сонці дві півсфери тулумбасів і було вкопано стовпа. Майдан оточували будинки під очеретяними стріхами, поміж якими стояла невелика церква. Біля одного з них чаділо горно, і двоє оголених по пояс дужанів махали кувалдами. Лязгання металу було таке сильне, що прибулі чули його ще в лісі, за межами фортеці. Неподалік від ковальні стояв віз, і з нього знімали міхи з селітрою. З протилежного боку майдану біліли довгі мазанки — курені. До одного з них попрямували дозорці.

Замість завзятих при зброї козаків, які походжали б з люльками в зубах, Сава побачив обідраних, напівголих людей з цегельно-червоними від засмаги тілами. Дехто з них роз¬вішував поміж деревами в’ялитись рибу, дехто крив очеретом стріху. Табір скидався б на селище, якби поміж чоловіків можна було помітити хоча б одну жінку чи дитину. “Хіба це і є те осине гніздо, якого остерігаються і польський король, і кримський хан, і навіть сам султан турецький?” — дивувався Сава, спостерігаючи, як дебелий чолов’яга вправно білить стіни куреня, над дверима якого свіжою фарбою поблискував напис латиною: “Без науки життя схоже на смерть”. Завваживши, що Савину увагу привернули літери, В’юн пояснив:

— То школа.

— А чому тут усе нове? — поцікавився Сава. — Начебто все це недавно побудували. Ну, і фортеця, і хати…

— Бо таки недавно, — озвався Потурнак. — Якийсь рік-півтора всьому цьому.

Тільки-но спішилися дозорні біля одного з куренів, як з’явився хлопчина років тринадцяти і покликав Потурнака до гетьмана. Посильний з захватом дивився, як Гарбуз розстеляв на траві вовчі шкури.

— Що, джуро, гарні хутра? — усміхнувся Петро. — Хочеш, ми тобі з нього кожуха справимо? Хай тільки кушнір вичинить.

Хлопець покивав головою. Але його, либонь, не хутро цікавило, а те, що це були великі вовчі шкури і ще зовсім свіжі.

Хата гетьмана відрізнялась від козацьких куренів тим, що була не довга, а квадратна і вікна мала більші. На ганку стояв високий чоловік у козацькому вбранні без зброї: чоботах, шароварах, льняній сорочці, пов’язаній під шиєю шнурком з двома китичками.

Потурнак і Сава вклонились йому, побажали доброго здоров’я.

— Доброго дня, панове, — відказав чоловік, затримавши на мить погляд на новакові. В сірих його очах вгадувалося очікування. — Щось сталося?

— Нічого такого, пане-батьку, — відказав Потурнак.

— А чого затримались?

— Вовки… На півдорозі звідси, у вибалку, ціле кубло… Ще трохи — й загнали б В’юнового скакуна. Обійшлося… Але коневі треба було дати оговтатись.

— Вони мають вовчі шкури, пане гетьмане, — мовив джура з захватом. — Величезні!

— Справді? Такі вже й великі? — мовив поблажливо зверхник.

— Не тільки вовчі, — зауважив Потурнак. — У нас є і тарпаняча шкура. Вполювали коника. М’яса привезли.

— А це кого ви вполювали? — поцікавився гетьман, кивнувши на новака.

— Він сам до нас прибився, — відказав з усміхом Потурнак. — З полону татарського втік.

Кошовий спохмурнів, подивився на Саву. Його уважного погляду не уникли ні сліди на зап’ястях, ні босі порепані ноги, що їх тільки до колін прикривали обшмульгані штани.

— Хто ти будеш, чоловіче? — запитав суворо.

— Я єсмь Сава Карпенко, київський спудей, — відказав Сава і відчув себе раптом змалілим під суворим поглядом козацького отамана.

— То із скубеїв, кажеш? — пом’якшав гетьман. — Нам потрібні освічені люди. Допомагатимеш дякові в школі, бо той пройдисвіт якщо не пиячить, то зникає невідь-куди.

— Дозволь, пане-отамане, взяти його до нашого куреня, — сказав Потурнак.

— Беріть, та навчіть шаблю тримати.

— Та він такий, що й сам цьому ремеслу може навчити, — усміхнувся Петро.

— Он воно як… — схвально мовив гетьман. І