Приватна клініка доктора Аугусто Буатрегано - Віктор Іванович Положій
— Кава, лимонад, сигарети? — так, саме з цього почав розмову Шеф-1, коли він сів навпроти, дещо віддалік, як і вони, від столика, щоб почуватися вільніше.
Він давно їх знав, і вони його знали краще, ніж то буває завдяки миттєвим зустрічам на спільних нарадах чи координаційних бюро. А тепер, по всьому, слід сподіватися чогось серйознішого. Та що б там не було — життя іде, а в ньому наперед неможливо визначити, що ж головне, а що другорядне, бо нікому не дано знати в цьому житті, як і де відгукнеться той чи інший сплеск нашої душі. А він — Луно, тільки Луно.
Ти підеш, братку.
Чи й не тоді змигнуло це, аж замлоїло тоскно під грудьми, як давно колись, у ту пам’ятливу мить, коли єством уже, не розумом, осягнув, що й він смертний — як усі. В кожному разі тепер так здавалося.
— …Сеньйоре Луно, — сказав Шеф-2, найстарший, — ваша нинішня професія привчила вас до несподіванок, і ви, мабуть, не здивовані, що ми ось так, у такому складі, запросили вас сюди…
— Це — не професія моя, це — доручення партії, — тихо поправив Луно і, відмовившись від кави й цигарок, надпив трохи лимонаду; а про здивування — що ж тут говорити про здивування? Виходить, так треба.
— Це добре, — кинув Шеф-2. — Ми теж не професіонали. Хіба як політики. Та ж на політиків не вчаться, правда? Принаймні в нашій країні. У нас ними робляться. Чи з інтересів шкурних, чи з національних інтересів. Інколи це поєднується. Як от зараз. — Шеф-2 посміхнувся й обвів поглядом присутніх. — Коли включаються інтереси найвищі — власне життя кожного з нас.
«Задовго, — подумав Луно. — Час же, певно, не жде».
— Вам, Луно, не треба пояснювати, чому нині ми, різні політичні партії, виступаємо єдиним фронтом, — сказав Шеф-4. — «От-от, — аж палець указівний догори підняв Шеф-1, — крупний капітал і воєнщина розуміють, чим їм загрожує об’єднання демократичних сил.» — «І теж інтенсивно готуються до виборів. І можуть почати раніше, — зітхнув Шеф-3. — У Латинської Америки великий і печальний досвід блискавичних переворотів.»
«Ой, як довго, — думав Луно, — вже б до діла…» Тільки Черокі незмигно дивився на нього, в товстих коротких пальцях забувши згаслу сигарету.
— Хотілося б вірити в краще, сеньйоре Луно, — мовив далі Шеф-2, — але ситуація вимагає попереджувати й гірше. А передовсім — остерігатися несподіванок… — Шеф-2 раптом стулив уста, — … несподіваних несподіванок. Типу вчорашньої сенсації, так?
І Луно помітив, як присутні мовби полегшено ворухнулися, навіть Черокі розігнувся, майже торкнувшись плечима платана, і в Луно мало не вирвалося: «Ви вважаєте…»
— Хотілося, щоб було так, як є, — продовжував Шеф-2, — та надто вже переконливо формувалася думка про випадковість, абсолютну випадковість терористичної акції. Так переконливо, щоб аж ніби з’явився черв’ячок сумніву й точив, точив… Ну, це, може, й особисте навіювання. Але й ще дещо є…
«Що?» — знов мало не спитав Луно.
— Отже, сеньйоре Луно, мусимо, — Шеф-2 показав на присутніх, — мусимо в найкоротші строки переконатися, що той черв’ячок або плід нашої збудженої фантазія, або, допустивши, що вбивство Кемпеса — не випадок, віднайти корінь зла і, коли не вирвати чи не викрити з допомогою засобів інформації, то принаймні знати, чого й звідки можна чекати, аби попередити будь-який сюрприз.
— Ми зупинилися на вас, сеньйоре Луно, — трохи урочисто мовив Шеф-1.
— Чому? — це вже він мусив спитати, бо відтепер починалася робота, все вирішено наперед.
— З усіх керівників відділів безпеки кожної з партій у вас, сеньйоре Луно, найбільший досвід отієї невидимої роботи. За вами немає крупних промахів. Окрім того, сеньйоре Луно, і про це кажу з неприхованою заздрістю, ваші люди показали себе найбільш відданими справі, котрій служать, справжніми патріотами — не будемо тут торкатися різниці в політичних переконаннях між вами й нами — тобто на них можна покластися в найтяжчу хвилину: не підведуть і не зрадять. І міцно тримають язики за зубами.
Луно кивнув головою: не те, щоб дякуючи, чи згоджуючись з почутим, а так, наче потверджував, що все ясно, він зрозумів, давайте далі. І його теж правильно зрозуміли.
— Терміни обмежені, — Шеф-2 говорив тепер, мов з однодумцем, власне так воно й було відтепер, ба навіть як з підлеглим, і в цьому теж не було нічого неприродного: керівництво домовилося, а дисципліна є дисципліною. — Вихідних матеріалів у руках обмаль. Знаємо тільки твердо, що готують отих, — невизначено ворухнув у повітрі пальцями, — не в нас. Де — треба дізнатися, якщо й справді існують такі «курси підготовки»… Коштами — скільки знадобиться — забезпечать вас… — показав на Шефа-4. — Необхідну інформацію дасть вам… — кивок убік Шефа-1. — Зв’язки з потрібними людьми забезпечуватиму я, а також координуватиму роботу. Шановний… — ледь торкнувся плеча Шефа-3-потурбується в разі потреби про документи, квитки, візи, транспорт… Ваш шеф інформуватиме нас про зроблене. Через нього й отримуватимете необхідне. Або звертатиметеся до когось із нас. В деталях між собою консультуватися не будемо, в кожного своя окрема ділянка. Для більшої секретності, так?
«Так чи не так, але логічно, й кращого тут не придумаєш».
— Бо ж
