Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

Ньєрд увійшов до палати, тримаючи білу кулю, достоту як у руках Зіґа.

— Усі тут? Я поки піймав Вогонь Аматерасу, то припізнився…

— Усі тут. От і повбиваю всіх одразу, — відкарбувала Нікта Ромі. — Спершу знайду Рен, а коли Вихор спаде — повбиваю.

— Люба, Рендалл підставили. Ми вирішили дізнатись, хто це зробив і чому, — спантеличено втрутився Амон. — Я не розумію, чому вони досі городять цю дурню. За нею стежила Медея, тож ми чекали, щоб упевнитися, шукали деяку інформацію про чаклунку та поновлювали сили. Ніколи й не думали, що…

— Ох-х, заткни пельку, «любий»! Не можна гаяти часу. І, Нортоне, зітри кров з пики.

— Медея! Медея а щоб їй Надаль! — Заксове лице видавалося таким спантеличеним, що іншого разу Нікта розреготалася б, але не тепер. — Коли впав Вихор, ми саме застали Медею на місці злочину і намагалися допитати її, а тоді…

Варто було їм стерти криваві дотики чаклунки, як туман розсіявся. Діке стурбовано перебирала пасма волосся.

— Це її магія. Вона скористалася раптовим приходом Вихору і встигла накласти зачарування. Така дрібка туману — а скільки проблем. І я не роздивилася її брехні…

— Це я вже помітила! — Нікта підійшла до дверей. — Де Рен?

— Медея закрила її в читальні, тій, що на третьому поверсі, — Закс першим рвонув через поріг.

— Вогонь візьми! — Ньєрд кинув йому навздогін білу кульку, світло якої розріджувало задушливий туман.

Нічна богиня спалахнула так, що туман розвіявся довкола неї, мовби злякався цього гніву, а тоді чкурнула за Нортоном.

Стіни Академії двигтіли. Туман витягував назовні первісні страхи.

Рен не розплющувала очей. Не ворушилася. Спершу вона чула щось — крики, лопотіння кроків. Та потім усе стихло, мовби туман заповз їй у вуха і став там запоною, котра відмежовувала од звуків світу.

Тож вона сиділа на холодній підлозі і твердила собі, що переможе. Твердила, що вона богиня Савітрі і її місце тут. Так довго, так ревно, що побачила в темряві щось інше. Люстро виросло перед нею.

«Дзеркало Ята, — проспівав хтось голосом Аматерасу, якби директорка була юною, дзвінкою дівчиною. — Зазирни — і вийди з темряви».

Та, що була Рендалл Савітрі, задивилась у велике, бездонне люстро і не впізнала свого лиця. Ні цих чорних кіс. Ні очей, глибоких, мов небо липня. Ні брунатної цятки на смаглявому чолі.

— Вітаю, принцесо Савітрі, — вимовила вона — та зворухнулися пишні, червонясті губи по той бік люстра.

Вона сиділа навпроти. Так само зі схрещеними ногами. Так само вдивлялася в неї з-під важких повік. Довкруж сотався паморочливий запах, важкий та водночас заспокійливий, як і погляд принцеси. Дотик тонкої тканини до плеча, передзвін сережок, лотос у грудях, котрий розквітає теплом. Це було найбільшим одкровенням, найбільшим щастям — бачити її, цей тугий закрут коси, золоті прикраси водограєм, найдрібніше шиття на покривалі, котре здіймається від вітру. Бачити спокій, котрий промовляє без слів: ти можеш, ти зможеш, ти була і ти будеш, будь ласка, ніколи-ніколи не забувай мене, не втрачай мене з поля зору. Я люблю тебе понад усе. Я вдячна тобі понад усе. Я така рада, що нарешті побачила тебе. Що ти знаєш дотик до мрії, що ти знаєш подих смерті. Що ти просиляєш нитку крізь моє серце, бо воно — твоє. Бо я — ти. І ти — я. І ми всі — нескінченна історія, ми всі — пісня на вітрі. Вона — прекрасна.

Рендалл підвела погляд на принцесу. Принцеса підвела погляд на Рендалл. Та все звіялося, коли щось затріщало в замку.

Відчинилися двері — у читальню ввалилися люди. Туман розступався і зараз висів у повітрі ледь помітною малиновою мжичкою.

Перш ніж Рен здолала заціпеніння, хапаючись за миті до того (там було щось, щось незмірно важливе!), повз Закса та Ньєрда протиснулася Нікта — лясь-лясь — пробігла по підлозі босоніж, геть як Адіті, й повисла в Рен на шиї.

— Я перемогла, — хрипкий шепіт торкнувся її вуха. — Побачила тебе — тоді, уночі, на балу. Я перемогла завдяки тобі, — чорні очі зиркнули на Рен з навісною усмішкою.

Усі інші зачаєно мовчали. Коридором шурхотіли швидкі кроки.

— Панове, що за скупчення? — суворий голос директорки вивів Рен із заціпеніння. Аматерасу, котра взялася мов нізвідки, неквапом окинула поглядом читальню, наче шукала щось, а тоді махнула рукою, і кульки світла розсипались по світильниках, заливаючи все теплими променями. — Я маю вважати, що це ви вже вирішили питання з вашою групою?

— Так. Просимо повернути до нас Рендалл Савітрі, — відповів Ньєрд. — Як і було домовлено.

— Чудово. Ньєрде, Діке, чекаю на ваш звіт сьогодні по обіді. А що сталось із замком? — директорка звернула увагу на оплавлену ручку.

— Це моя робота, — пробубнів Закс. — Ми не мали ключів, тож…

— Вогневик? Я й не сумнівалась, — Аматерасу, здавалося, тішило все почуте й побачене, поки Рен силкувалася зрозуміти, в яку картину воно складеться. — Отже, ви випадково звільнили стихійну силу. Непогано, Нортоне. Невже в Тріаду мітите?

— Ні, спасибі. Та ми дізналися, що трапилося в ніч балу, — відказав Закс. — Це справа рук Медеї. А сьогодні вона зачарувала нас із Діке, щоб змусити забути про Рендалл у розпал Вихору. Пані директорко, я не горю бажанням навчатися з особою, якій кортить усіх повбивати.

— Медея Надаль, — всміхнулася Аматерасу. — Знов у проблемах Савітрі замішана чаклунка. Я подумаю над вашими словами. Наразі — чекаю на звіт.

Рен здавалось, що серце калатає десь у вухах: вони тут. Справді. Вони вірять їй. І вірили увесь цей час.

— Що з твоїм волоссям? — недбало спитав Закс.

— Прагнення змін, — дівчина пригладила каре і смикнула тонкий хвіст на плечі, а тоді широко усміхнулася: — До речі, про зміни. Нортоне, не з’являйся мені на очі.