У вогні - Сьюзен Коллінз

— Вибач, якщо я все зіпсувала, — промовила я.

— Не більш, ніж я. До речі, навіщо ти так учинила? — поцікавився він.

— Не знаю. Може, щоб показати їм — я не пішак у їхніх Іграх? — промовила я.

Він усміхнувся, либонь, згадавши ніч перед минулорічними Іграми. Ми сиділи на даху, оскільки не могли заснути. Піта сказав мені тоді щось подібне, але я не зрозуміла, що він мав на увазі. А тепер нарешті втямила.

— Я також, — мовив Піта. — І не думай, що я не спробую... не спробую повернути тебе додому. Та якщо бути справді чесним...

— Якщо бути чесним, ти думаєш, що президент Снігоу дав чіткі вказівки: ми обоє маємо загинути на арені, — промовила я.

— Є в мене такі підозри, — погодився Піта.

І в мене з’являлись такі підозри. Неодноразово. І хоч я точно знала, що я з арени живою не вийду, я й досі сподівалася, що Піті це таки вдасться. Це ж не він вигадав трюк із ягодами, а я. Ніхто не мав сумнівів, що Пітине зухвальство — наслідок щирого кохання. Тож, може, президент Снігоу вирішить зберегти йому життя, щоб він, розчавлений і з розбитим серцем, став живим застереженням усім бунтівникам.

— І хай що трапиться, всі знатимуть, що ми загинули в боротьбі, правильно? — спитав Піта.

— Так, усі знатимуть, — відповіла я. І ніби вперше забула про свою особисту трагедію, яка гризла мене з моменту оголошення Червоної чверті. Я згадала старого, застреленого в Окрузі 11, згадала Бонні та Твіду, згадала чутки про повстання по всій країні. Так, справді, всі в округах спостерігатимуть, як я тримаюсь, одержавши смертний вирок — останній вияв влади президента Снігоу. Вони шукатимуть знаку, що їхні бунти не були марними. Якщо я доведу, що й далі зневажаю Капітолій і зневажатиму його до скону, Капітолій знищить мене... але не мій дух. Хіба існує кращий шлях подарувати повстанцям надію?

Привабливість ідеї зберегти Піті життя ціною власного сама по собі вже була виявом непокори. Відмовою грати в Голодні ігри за правилами Капітолія. Мої негласні наміри цілком збігалися з гласними. І якщо мені справді вдасться врятувати Піту... для повстання це просто ідеально. Бо з мертвої мене більше зиску. Мене оголосять чимось на кшталт мучениці за ідею, малюватимуть моє обличчя на плакатах, і це об’єднає людей краще, ніж будь-які мої вчинки, якщо я зостанусь живою. А ось Піта цінніший живий і зболений, бо він зуміє вкласти свій біль у слова, які перемінять людей.

Якби Піта здогадувався, про що я думаю, він би вибухнув од гніву, тож я тільки промовила:

— То як проведемо останні дні?

— Решту свого життя, кожну його хвилину, я хочу провести з тобою, — відповів Піта.

— Тоді заходь, — сказала я, відчиняючи двері своєї кімнати.

Яка розкіш — знову спати з Пітою! До сьогодні я не усвідомлювала, як бракувало мені людської близькості. Як не вистачало відчувати в темряві Пітину присутність. Як би хотіла я повернути ті кілька останніх ночей, коли я замикалась від нього! Я поринула у сон, огорнена його теплом, а коли розплющила очі, з вікна струменіло сонячне світло.

— Жодних кошмарів, — промовив Піта.

— Жодних, — підтвердила я. — А у тебе?

— І в мене. Я майже забув, який він — міцний нічний сон, — відповів він.

Ми ще трошки полежали, не кваплячись починати день. Завтра ввечері за розкладом — телевізійне інтерв’ю, тож сьогодні Геймітч та Еффі даватимуть вказівки. «Знову високі підбори й саркастичні зауваження», — подумала я. Але в кімнату увійшла рудокоса дівчина-авокс і принесла записку від Еффі: оскільки нещодавно ми здійснили Тур переможців, вони з Геймітчем вирішили, що ми і так добре тримаємося на публіці, тож на сьогодні інструктаж відміняється.

— Невже? — здивувався Піта, вихопивши записку з моїх рук і ретельно її перечитавши. — Ти знаєш, що це означає? Це означає, що ми цілісінький день можемо бути тільки вдвох!

— Шкода, що не можна нікуди виходити, — промовила я задумливо.

— Хто сказав, що не можна? — вигукнув Піта.

Дах. Ми замовили купу харчів, взяли кілька покривал і вирушили на пікнік на дах. Пікнік на цілий день у квітковому садку, де від найменшого повіву вітру дзвенять дзвіночки. Ми їли. Лежали на сонечку. Я ламала виноградні лози та вправлялась у плетінні сіток і зав’язуванні вузлів. Піта малював мене. Ми бавилися з силовим полем, яке оточувало дах: хтось один жбурляв у нього яблуко, а другий повинен був його піймати.

Ніхто нас не турбував. Ближче до вечора я лежала в Піти на колінах і плела віночок з квітів, а він грався моїм волоссям, присягаючись, що тренується робити вузли. В якусь мить його руки завмерли.

— Що трапилося? — спитала я.

— Як би хотів я зупинити цю мить, тут і зараз, і розтягнути її навіки! — вигукнув він.

Зазвичай такі слова — слова, що натякають на Пітине безсмертне кохання до мене, — змушували мене ніяковіти й почуватися винною. Але зараз мені було так тепло і затишно, всі мої тривоги про майбутнє, якого в мене немає, розтанули, тому я не намагалася стримуватись:

— О’кей.

— Ти згодна? — в голосі його чулась усмішка.

— Згодна, — промовила я.

Він знову занурив пальці у моє волосся, і я задрімала, але він збудив мене, щоб я мала змогу побачити захід сонця. За обрієм Капітолія палахкотіло неймовірно гарне жовтогаряче полум’я.

— Шкода проґавити таке видовище, — виправдався Піта.

— Дякую, — відповіла я.

Я не знала, скільки заходів сонця мені ще випаде побачити, тож і справді не хотіла проґавити жодного з них.

Ми вирішили не ходити на вечерю, але нас ніхто і не кликав.

— Я радий, що ми не пішли на вечерю. Втомився відчувати на собі жалісливі погляди. Бачити сльози. Вислуховувати Геймітча...

Продовжувати було не потреби.

Ми сиділи на даху до пізньої ночі, а потім тихенько зіслизнули вниз до моєї кімнати, нікого не зустрівши.

Наступного ранку нас збудила моя підготовча команда. Октавія, побачивши, як ми з Пітою спимо разом, знову розридалася.

— Ти забула, що звелів