Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

— Трьома пальцями. І через це вони палили себе?

— Ваше Благородие легковажать істини віри, — обурився Сєрґєй.

— Та як би я посмів! Мені лише здається ця різниця занадто благенькою, щоб через неї втрачати життя. Та чи й справді належить до істин віри зовнішній обрядовий жест? Не такі речі визначають зміст вірування, ви ж це розумієте.

— У латинських єресях, певно, то не має значення, — буркнув Ніко, — якщо й так вони хрестяться абияк, то чому б не «фіга трипала», та печать Антихриста, від якої розум затемнюється і перестає відрізняти добро від зла, річ сущу від фальшивої. Але в вере истинной не може бути двох істин: якщо, згідно з Божою істиною, є двуперстие, то не троеперстие; а як троеперстие, то не двуперстие. А в тому жах, що Никон допустив о б и д в а. Дозволиш сперечатися про Бога, відречешся від Бога. Зміниш одну літеру Слова Божого, уб’єш Слово Боже. Піднімеш руку в голосуванні за або проти Бога, відречешся Бога. Істину можна тільки вірно повторювати: за тим пізнаєш брехню, що брехня змінюється, що її більше, ніж одна.

Надходив до того ж рік Антихриста, 1666, об’являлися пророки та інші самозванці, за Саббатаєм Цві, коли він оголосив себе месією обраного народу, пішли майже всі євреї, час був апокаліптичний, і беручи приклад з Монастыря Авагенского, почали готувати монастир на Соловецьких островах для укриття, де в безпеці мали опинитися усі переслідувані, всі противники Никона та його реформ. Сибір давав пристановище.

… Аж узялася за них влада, й вийшов указ, щоб розчавити ті гнізда єресі. Насамперед поцілив він у Монастырь Авагенский. Зруйнували його. Більшість монахів утекла, поховалася по скитах, на хуторах і в гірських печерах, у пýстині. Минає століття, друге, а нічого не міняється: так виник невидимий сибірський монастир, розтягнутий на тисячі верст. Приїжджали до них одновірці, якось знаходили одні одних, з іншого кінця світу тягнулися, або й самі сибіряки, старовіри, заслані царем, поповцы й беспоповцы, учні, послідовники, наступники. Вивозили потім у світ писання, але частіше залишалися — вростали в край. Хтось вимирав, але теж тікали сюди наступні сектанти, й так вони обмінювалися упродовж поколінь єресями, — ви знайдете там і бессмертников, і добролюбовцев, евангелистов, жидовствующих, хлыстов і скопцов, шалопутов, капитоновцев, воздыханцев, скрытников, перфиловцев, немоляков, новых стригольников, федосеевцев, мельхизедеков і бабушкинцев, пастуховцев і любушкинцев, акулиновцев і степанцовцев, мандрівних бегунов явных і скрытых, і вдвойне скрытных, молокан, духоборов, штундистов, і толстовцев, певно, теж — села й громади, цілі общины сектантів-іновірців, не позначені на мапах і в імператорських реєстрах, поза законом і часом, відрізані від світу, не розшукати. Сибір дає пристановище.

… Мартин, той зі скиту Мартинового, котрий він там за рахунком від наставника невідомо, відомо лише, що ім’я його походить від Маркіона Синопського, який був одним із перших єретиків, через сто років після Христа, й такий запеклий, що його рідний батько, єпископ Понтійський, відлучив від Церкви. Отой Маркіон і люди його, звані маркіонітами, голосили таку єресь: Бог Старого Завіту — то не Бог Христа, а справжня причина гріха й людських страждань, — ми живемо в світі злого Творця, — а пізнання й спокута мусять прийти з-поза цього світу — від нового Бога. Й що тільки Євангелія від Апостола Луки істинна, й то не ціла, а також кілька листів Апостола Павла. Ті, хто сюди їздять, оповідають ще, наче Маркіон саме такий Новий Завіт уклав, і не було іншого Писання у християн, аж поки проти маркіонітів не об’єдналися, аби заперечити істини Маркіона Синопського, саме так постала наша Біблія, ось що розповідають.

… Отож, коли Крига дісталася до нього, Мартин побачив у морозяниках оту очікувану потойбічну силу та одкровення Боже, що змінить обличчя землі зла. Перші мартинівці, які йшли в крижану імлу, в бурульники й до лютих, зовсім не прагнули самозамороження, вони прагнули зазнати просвітлення, ілюмінацій — і начебто дехто повертався, і розповідав чудеса й знамення, а Мартин записував свої Пророцтва Зими. У тисяча дев’ятсот двадцятому він зник, принаймні така звістка розійшлася Імперією. Залишилися твори, традиції та послідовники. Яких більшає в міру того, як Крига просувається Азією і Європою, і щоразу нові секти входять у Студінь, аж дійшло тут Літом до такої плутанини, що ні ми, ні навіть вони самі не можуть домовитися про те, хто є справжнім сином Мартина, хто вірно проповідує його слово, а хто спотворює їхню віру й перекручує сенс Пророцтв; і є між ними ті, хто врешті угледіли в лютих Антихриста, є серед них ті, які хочуть його вогнем прогнати, й ті, які вітають його радо, чекаючи руйнування і кінця світу в Кризі; і є ті, кому скарби Зими віщують Золотий Вік; і ті, хто в Кризі бачить перспективу вічного життя і їздить туди, до своєї святої землі, на обряд самозамороження, купують квитки на Транссиб в один бік для всієї родини, ми їх бачили, вони залишаються уже в Сибіру, в кришталевих брилах, у крижаних саркофагах, отак.

— А ви не знаєте, випадково, навіщо їхав туди Мефодій Пєлка?

Сєрґєй подивився на Ніко, Ніко підняв руки над головою.

— Навіть якщо він мартинівець, то він нам нічого не казав, Ваші Вельможності.

— Варто було б обшукати його речі… Але хто б міг зайти до нього вночі? — спиталося. — Ви не бачили, як він із кимсь розмовляв?

— З вами розмовляв, — сказав Сєрґєй, — і чи не говорив, що збирається вийти завчасу? Якби ви засвідчили, пане…

— Ні.

— Ех.

Хтось постукав у двері. Ніко вибачився і вийшов у коридор; одразу ж почулися звуки сварки, два поривчасті пасажири звинувачували один одного в якійсь невідомій обрáзі.

Сєрґєй знову глибоко зітхнув. Він застебнув мундир, буркнув: — Мені теж треба працювати, — й, уклонившись іще раз незґрабно в вузьких дверях, протиснувся повз другого проводника і язикатих пасажирів. Двері голосно грюкнули. Експрес саме п’явся вгору — загримів уміст шаф і сховків у службовому купе, недопитий чай Сєрґєя зісковзнув зі столу, впіймалося його в останню мить.

Пані Єлена голосно постукала склянкою об стільницю.

— Якби не те, що я сама вас чула, — ствердила вона, — то ви, пане Бенедикте, були б першим у моєму списку підозрюваних.

— Що це нібито я прокрався уночі до купейних вагонів і викинув Пєлку з потяга?

— Щось несамовите, ви брешете й брешете, — вона похитала здивовано головою, срібні шпильки зблискували поміж