Слід «Баракуди» - Леонід Михайлович Тендюк

Голова Дракона… А добре ми її тоді потрясли! — майнув спогад. Містер Бетлер, Осел, Єрваз, інші душогуби знайшли у ній могилу.

Ця мимовільна згадка мене ніби збадьорила, додала сил. Значить, ми дещо та зробили! І водночас стало сумно. Загибель пілота нашого батискафа Данила Гнатовича, смерть Чанга… Та ми й самі чимало натерпілися, і невідомо, скільки ще доведеться поневірятися на чужині.

Карнизи невдовзі перейшли в майже суцільну стіну, на якій тулилися густі чагарі. Нам на неї і треба було вибратися.

Навчений — і наляканий! — падінням у басейн зі схилів Драконячої Голови, я, перш ніж хапатися за гілку, пробував її на міцність. А переконавшись, що вона втримує, підтягувався.

Та ось і плато, на якому Маве й Куде поставили петлі. Звідусюди воно оточене горами й урвищами. На ньому в гущавині лісів і гніздилися дикі голуби.

Петлі з рисовою приманкою та зіткані з пальмової кори тенета, розставлені поміж дерев, були не зрушені — птахи до них, мабуть, і не наближалися. Отже, старання тубільців марне. І Матик-Матик спересердя цвиркнув пережованим, червоним, мов кров, бетелем.

— Макітро! — сказав, себто: ходімо далі!

І ми пішли.

Зазнавши невдачі з своїми хитромудрими петлями й сильцями, тубільці вирішили спробувати інше, те, що вони робили завжди: непомітно підкрастися до галявини, де воркували птахи, й кинути на них сіті. Це трохи нагадувало полювання на тетеревів, коли ті самозакохано токують, не чуючи, як до них наближається мисливець.

Десь поряд почувся сріблястий, ніби грали на флейті, голос. До нього приєдналися інші голоси. То воркували високогірні хібокські голуби.

Ми лишалися під скелею, а сини Матик-Матика, схопившись за гілля, полізли вгору. Вони обережно наблизилися до токовища, й там почувся шурхіт і лопотіння пташиних крил та потривожений жалібний писк.

Ажурний кошик, ковзнувши по листю, упав нам до ніг. У ньому, як риба в сітях, билося кілька білогрудих, завбільшки як шпаки, голубів.

Ось які ви, невловимі птахи, що вас пожирає король та злі острівні демони! Сизі, з переливистою позолотою на спині й крилах, голуби справді були казкові. Голову їх увінчував такий же золотий, високий, як в одуда, чубчик.

Птахи билися і ще більше заплутувалися в мереживі кошика. Тонкі пута страшніші від ланцюгів — вибратися з них не можна.

Маве й Куде спустилися вниз — робити там уже нічого: наполохані птахи розлетілися. В руках у тубільців були порожні сіті.

Поки не настала спека, під час якої голуби ховаються в гнізда, треба шукати інше токовище. І ми, лишивши плато, спустилися в улоговину.

Вузьким шрамом лежала вона серед гір, утворюючи глибокий жолоб, на дні якого, мов зуби дракона, стирчали скелі.

Матик-Матик та його сини уже полювали, знають місцевість.

Та лихо очікує скрізь…

У кошиках було вже повно птахів, коли Маве вирішив ще раз піднятися на найвищу вершину.

Сріблясті флейти змовкли. Почулося знайоме лопотіння між листям. Тиша. І раптом її пронизав крик, а згори посипалося каміння.

Лавина нищила все на своєму шляху, ламала, зчухрувала дерева. Русло її пролягло за кілька кроків від нас, і в обличчя війнуло сухою пилюгою.

Це був гірський обвал. Він так же раптово припинився, як і виник.

— Маве! — стривожено гукнув Матик-Матик.

— Маве! — покликали ми.

Але ніхто не обізвався.

Лавина поглинула сина старого тубільця.

Наказ короля ми виконали. Голубів, якими Ефо-Аліандро збирався задобрювати злих духів, принесли вчасно. Жертва для демонів, покроплена людською кров'ю, своє зробила: коли перед жертовником-санга на засмажених козенят поклали ще й голубів, демони їх «покуштували» — й відразу вдовольнилися. Скільки в той вечір за ними не ганялися, догнати не могли[58] — демони зникли.

І король, і тубільці були задоволені — злі духи деякий час не набридатимуть. Лише батько Маве, старий Матик-Матик, пораючись біля кошари, важко зітхав, і очі його затуманювалися сльозою. Нам же, хто не вірив ні в яких духів, було боляче й чогось дуже сумно.

Ось так ми полювали на жертовних голубів у горах Паону.

Загибель Маве і те, як її спокійно сприйняли тубільці, вважаючи (значить, того забажали демони!) щасливою неминучістю, нас вразила.

Той сумний день запам'ятався ще й іншим. Бо те, що тоді трапилося, трохи вплинуло на мою та Альфредову долю.

Повертаючись із гір, ми зупинилися перепочити в пригірку, з якого витікав невеличкий струмок. Ніхто навіть не доторкнувся до їжі — так було важко на душі.

— Піди, Альфреде, по воду, — подаючи геологу порожній горіх, попросив я.

Заєць зник серед гущавини. Ми ждали, але він не вертавсь і на наш голос не озивався.

— Що там скоїлося? Чого він мовчить?

Ми з чорногорцем побігли за скелі. Не доходячи до струмка, побачили таку картину: на бережку серед заростей бамбука сидів наш геолог, а поряд із перев'язаною лапою… руде мавпеня.

— Звідки воно взялося?!

— Не знаю, друже, не знаю, — відповів Альфред, перебинтовуючи лопушинням та листям папайї інші лапи нещасної тварини.

— Облиш його, братику, — порадив Цвяхецький. — Мавпи покалічили, мавпи й врятують.

— Е, ні! — відказав Альфред. — За ним потрібен догляд.

І, кінчивши перев'язку, як дитину, взяв мавпеня на руки. Воно слухняно всілося, з вдячністю поглядаючи на свого заступника.

Так у нас у хижці з'явилося мавпеня, назване на честь зниклої макаки Чао Другий.

Заєць дбайливо за