Небесний гість - Олександр Романович Бєляєв

Де Труа був задоволений. Одна тільки прикрість затьмарювала Бернардові це блискуче свято. Адам… Хоч би він не надумав прийти. Та він прийшов. Похмурий і мовчазний, він з'явився саме тоді, коли мав початися концерт. Ні з ким не привітавшись, умостився в куточку.

Запрошена відома співачка сіла до рояля — вона сама собі акомпанувала. Випадково чи з наміром, але артистка заспівала пісню Дездемони:

Адам заціпенів. Він не уявляв, що пісню Дездемони може співати хтось інший так точно, ніби це співак вона сама. Він раптом затремтів усім тілом. Страждання зсудомило його обличчя. Адам схопився за голову, а потім закричав, аж кришталь задзвенів на люстрах:

— Не треба! — І, підбігши до рояля, так ударив по кришці, що вона з тріском і дзвоном проломилася. Застогнавши, Адам вибіг із салону в коридор. Там, біля дверей, стояв Анатоль.

Адам на бігу підхопив хлопчика.

— Тікаймо… В гори… Швидше…

Біля бічного виходу, на вулиці, стояло кілька автомобілів. Адам вибрав найпотужнішу машину і, викинувши шофера, зайняв його місце, посадивши поруч з собою Анатоля і Джіпсі. Автомобіль рвонув з місця і помчав з шаленою швидкістю вулицями Парижа…

Скандал в домі де Труа підхопили і роздули газети, які живуть на сенсаціях. Високі гості, запрошені на вечір до де Труа, були обурені поведінкою Адама і з свого боку натиснули кнопки, щоб розпочати газетну кампанію проти білого дикуна. Адам став сумнозвісним героєм дня.

І, як це часто буває, громадська думка, що досі поблажливо стежила за дивацтвами та вихватками Адама, під впливом галасу, зчиненого пресою, раптом ополчилася проти нього. Газети вимагали негайного арешту і якнайсуворішої ізоляції дикуна.

Адам нічогісінько про це не знав. З шаленою швидкістю промчав він вулицями Парижа і зітхнув, нарешті, на повні груди, коли перед ним розгорнулися приміські поля, через які бігла стрічка шосе.

— Де гори? — запитав він Анатоля.

Анатоль, що куняв поруч, не міг одразу втямити, де він і про які гори запитує його Адам. На згадку про втечу, хлопчика охопило радісне, хвилююче і моторошне почуття. Не раз мріяв Анатоль про втечу в далекі країни, про різні пригоди. І ось тепер його мрія здійснюється.

— Гори, — відповів він Адамові, — є такі: Піренеї, Альпи… Я бачив Альпи… Їхні вершини завжди вкриті снігом.

— Їдьмо в Альпи! — схвильовано промовив Адам.

— Але це далеко… Та й… Нас можуть затримати в дорозі.

— Ні, ми далеко… — безтурботно відповів Адам. — А телефон? Поліція по телефону сповістить у всі міста, і пас затримають.

Адам такого не сподівався. Він знав, як уникнути небезпеки серед диких скель, укритих снігом і хвойними лісами, але як врятуватися від телефонів?

Анатоль не помилився. Уже в Корбелі, куди вони в'їхали на світанку, їх хотіли затримати.

Адам розвинув шалену швидкість і прорвав кордон поліцаїв, які почали стріляти їм услід, цілячи в шини автомобіля. Одну шину було пошкоджено.

— Поглянь, чи видно погоню! — крикнув Адам через плече до Анатоля.

— Зараз ні, відстали…

Адам несподівано зупинив машину, схопив Анатоля і, висадивши з автомобіля, помчав далі по шосе.

— Адаме! Адаме!.. — кричав услід кинутий Анатоль, прикро, до сліз вражений несподіваною зрадою друга.

Адам не повернув автомобільного керма на крутому повороті і зненацька на повному ходу врізався в річку, здіймаючи каскади бризок. Джіпсі заскавчав од страху… Бризки, пара та бульбашки здійнялися над водою. Річка спокійно несла свої води, і тільки в тому місці, де щойно зникла машина з людиною та собакою, хвилі розходилися колами.

Анатоль заціпеніло стояв під накрапаючим дощем. Це тривало кілька секунд, хоча вони й здалися Анатолеві безкінечними. Незабаром на поверхні води з'явився, одпирхуючись, мокрий Джіпсі, а слідом за ним і Адам. Виринувши з води, він трьома помахами дужих рук доплив до берега. Струсивши, так само як і Джіпсі, з себе воду, Адам підбіг до Анатоля, посадив його собі на плечі і, не промовивши й слова, побіг до кущів.

— Тихо. Сиди. Пригнись.

Не встиг Анатоль опам'ятатись, як на шосе почулися звуки автомобіля. За кілька хвилин автомобіль з поліцаями промчав у напрямі Мелена.

Коли машина зникла, Адам почав стрибати.

Анатоль, нарешті, зрозумів воєнну хитрість свого друга. Дощ змив сліди автомобільних шин, і поліцаї не помітили, де поділася машина. На цей раз вони були врятовані.

Час було подумати про сніданок. Анатоль страшенно зголоднів.

— Сиди, я скоро повернусь, — сказав Адам і пішов уздовж прибережних кущів.

Ціла година минула, перш ніж Анатоль почув Адамів посвист.

Адам ніс двох кроликів, а під полою — кілька шматків сухого дерева. Він кинув убитих кроликів (Джіпсі одразу ж обнюхав їх) і почав добувати вогонь, тручи один шматок дерева об другий. В залізних руках Адама робота спорилась. Незабаром Анатоль відчув запах горілого, показався димок, ще кілька швидких, сильних ритмічних рухів, — і спалахнуло полум'я. Анатоль з апетитом їв підсмажене на вогні кроляче м'ясо. Наслідуючи Адама, він розривав шматки м'яса руками.

Дощ ущух. Визирнуло сонце і висушило одяг на втікачах. Анатоль, втомлений усім пережитим, солодко заснув. Адам