Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

Мордред торкає короля за рукав і улесливо зазирає у вічі. Що трапилось з Артуром? Хіба таку ганьбу може стерпіти навіть простий зброєносець? Це ж Артур, найсильніший і найвідважніший з усіх королів Британії. Хіба велич його подвигів може колись забутися?! Ніколи! І Мордред знає про це давно, відтоді як його серце зачерствіло від ревнощів до найсильнішого, найсвітлішого та найблагороднішого з королів.

Знак? Ні, король мовчить. Він завмер, як на портреті. Не прочитаєш на його обличчі жодної думки, жодного поруху душі. Тому що король думає про неможливе, про те, про що не думав би в ці хвилини жоден король. Благородний Артур чекає Ланселота і його дружину, хай би це навіть коштувало життя самому королю. Артур чекає Ланселота. Губи його стиснуті, а очі непроникні.

Король чекав свого щасливого суперника, котрий збесчестив його, Артура, чекає, щоб побачити, як він звільнить жінку — вже не королеву — зрадницю. Де ти, Ланселоте? Ти повинен виконати останній наказ свого короля, свого благодійника, котрий замінив тобі рідного батька, зробивши для тебе більше, ніж зробив би люблячий батько.

Ланселот! Звільни королеву Гвіневеру, котра розтоптала заради тебе королівську честь, зневаживши найсвітлішу любов, любов Артура! А любов короля Артура не схожа на звичайну. Це любов короля королів, і вона вище будь-якої любові, як чиста засніжена гірська вершина вища від будь-якого пагорба. Про це лише здогадувались. Тільки Гвіневера знала, що це за любов.

Артур чекає кращого зі своїх рицарів, Ланселота, відважного, воістину суперника самого короля. Ось груди Артура ледь помітно піднялися. Він твердо вирішив чекати скільки завгодно. Ще хвилина минає в дивній напруженій тиші, чується лише нерівне дихання Мордреда біля королівського плеча.

Ось вони. Тридцять вершників на білих конях.

Король заплющує очі. Ланселот відштовхує катів, і вони горохом розкочуються від стовпа. Королева вільна. Короткий плащ Ланселота майорить за його плечима. Він тримає королеву на руках. Баский кінь несе їх на волю. Дружина Ланселота відбиває атаки охорони й успішно відступає слідом за своїм ватажком. Король опускає голову. Його правиця на руків’ї меча. Завтра на нього чекають нові турботи й нові битви. Чітка думка: можливо, Гвіневера захоче після його смерті, щоб їх поховали разом. Це було б справедливо.

Роки 1200–1401

«Ніколи не забували люди короля Артура, і завжди жила віра в Британії, і особливо в Уельсі, що він знову об’явиться, аби врятувати свою країну в годину смертельної небезпеки, і що Британії судилося знову стати святим королівством догрів, землею миру й праведності».

Приблизно в 1200-му році було несподівано оголошено, що король Артур справді помер, бо монахи Гластонбері ніби знайшли його кістки в кам’яній домовині на території монастиря і поруч спочивали останки королеви Гвіневери. Це істинно так, говорили вони, бо під домовиною був камінь з врізаним у нього свинцевим хрестом і написом латиною: «Тут лежить король Артур з Гвіневерою, його дружиною». Кістки, говорили монахи, були більшими, ніж у звичайних людей, а інші знаки й чудеса підтверджували, що це дійсно король Артур.

Історія ця швидко всього вигадана монахами, щоб підтримати славу їхнього монастиря, а також аби ублажити норманського короля Англії, якому не хотілося, щоб його піддані вірили, ніби король Артур може колись повернутися і звільнити їх від нових повелителів.

Зовсім не Артура відкопали в часи правління Річарда Левине Серце і поховали знову з шаною в мармуровій домовині. То був рицар Ланселот.

А король Артур все ще спить в зачарованій печері у неприступних горах Уельсу. Бо саме там, як розповідають легенди, в таємничій землі Гвінеда, один пастух колись зустрів дивну людину.

— Під деревом, з гілки якого вирізана ця ковезка, — сказав незнайомий, показуючи на палицю в руках пастуха, — заховані величезні скарби!

І коли пастух почав його розпитувати, чоловік розповів про таємницю печери.

— Біля дверей її висить великий дзвін, і доторкуватись до нього не можна, бо прокинуться ті, хто спить у печері.

І, сказавши це, незнайомець зник, а пастух протер свої очі, гадаючи, що зустріч йому приснилася.

Незабаром після цього він блукав у пошуках загубленої вівці й опинився в невеликій долині, впізнав дерево, з гілки якого він вирізав ковезку ще тоді, коли хлопчаком бігав серед скель.

І ось підійшов він до дерева, і там під корінням він побачив вузький лаз. Він порачкував у нього і скоро потрапив до великої темної печери. Він викресав вогню, запалив свічку, що була в нього в кишені, й, тримаючи її над головою, став свідком дивного видовища. В печері лежали воїни, вони спали в старовинних обладунках, з мечами. А посередині лежав старий король в золотій короні. Його меч зблискував у сутінках. Руків’я, схоже на хрест, було прикрашене коштовними каменями, а біля ніг короля лежали купи золота і срібла.

В зачудуванні пастух зробив крок назад і мимовільно торкнув великого дзвона біля входу. І коли його звук розлетівся печерою, відізвався луною, старий король пробудився зі сну і звівся на кам’яному ложі.

— Чи день настав? — запитав він.

І пастух, гамуючи тремтіння від страху, скрикнув, навряд розуміючи будь-що:

— Ні! Ні! Пробачте! Спіть! І король промовив:

— Добре. Я знову засну і буду спати, доки настане день, коли я прокинусь і принесу перемогу народу Британії. Візьми срібла й золота скільки захочеш і йди негайно. Бо мої рицарі вб’ють тебе, якщо прокинуться передчасно.

Король знову заснув. А пастух вибіг з печери.

Рік 1939-й. Шліттер — Берендтові

Чи знаєте Ви легенду про Ашока, котрий був правителем Індії в третьому столітті до нашої ери? В цій легенді вбачається підтвердження явного втручання сил Шамбали в події. Про Ашока писав англієць Герберт Уеллс, але він підкреслював лише те, що відповідало його власним ідеалам. Цей письменник-фантаст однобоко розуміє роль освіти і, поза сумнівом, є опонентом і супротивником націонал-соціалізму.

Ще до Уеллса з оригінальних джерел було добре відомо, що Ашока після воєн та приєднання до