Прекрасні катастрофи - Юрій Корнійович Смолич

— Успіх операції ще не означає успіху лікування… — дещо песимістично відгукнувся на це Думбадзе.

— Та ти що? — обурився Коломієць. — І це говориш ти? Хірург!

— Хірург не повинен обмежуватися розв’язанням окремих завдань. Він повинен мислити біологічно. Операція вдалася. Але невідомо ще, як пристосується цілий організм до такої величезної зміни. Завдання хірурга — допомогти організмові пристосуватися…

— Ти, звісно, правий… — промимрив Коломієць і знову з заздрістю поглянув на товариша.

Півроку праці в клініках головного експериментального інституту вже дали хлопцеві цілий медичний світогляд. Вони його навчили критично оцінювати свою роботу. Це якраз те, чого бракує студентові по закінченні медінституту.

Під час обходу ще один хірургічний випадок викликав жваві розмови між асистентами професора і дав професорові змогу поквитатися з Сахно за її невразливе реагування на надзвичайну операцію переливання крові. Це трапилося у відділі невідкладної хірургічної допомоги.

Просто проти дверей лежав здоровий, широкоплечий і ширококостий гевал. Скуйовджена руда чуприна сяяла довкола його великої голови з низьким, плескуватим дегенеративним чолом. Підійшовши ближче, варто було пильніше роздивитися й на його фізіономію. Низький лоб, роздавлений ніс, широке перенісся, вузькі щілинки повік і за ними — дрібнесенькі, швидкі й полохливі очі. Вони весь час непевно метушилися, швидко кидалися назустріч кожному і вмить злодійкувато ховалися під повіки. Широкі, крислаті й патлаті брови негайно прикривали і очі, і повіки зверху густою тінню.

Дрофесор Трембовський побіг просто до власника широких плечей, огнистої чуприни і злодійкуватих очей.

— Ну, Мотю, здоров! — простяг він йому руку. — Дихаєш? Як житуха?

— Харашьо… — соромливо оскирився рудий Мотя, почервонівши, і постукав себе по лівій половині грудей, де, як відомо, знаходиться серце. — Такає…

— Гляди! — посварився професор на нього. — Видужаєш, а я буду вертатись коли-небудь додому вночі, так ти й мені ножа між ребра вставиш? Га?

Мотя зовсім налився кров’ю і став як помідор:

— Ти, доктор, сам усякому «перо» вставиш, промєжду прочим.

В палаті зразу стало весело. І лікар, і хворі реготали. Мотя перестав сміятися і став серйозний, майже урочистий.

— Тібє, доктор, ніхто не троніть. Можеш іти з дому і двері не закривать. Ти Моті Мокрому жисть урятував. Ти, доктор, свой.

Веселий регіт знову був відповіддю на цю заяву. Серйозні були тільки сам Мотя Мокрий та професор Трембовський.

— Дякую, Мотю, — зовсім просто сказав професор. — Живи поки що. А там побачимо. Ну, бувай. Днів зо три ще полежиш, а там, нічого не поробиш, доведеться переїхати тобі, Мотю, в міліцію.

— Мі привічні, — Є повів плечима рудоволосий Мотя.

Професор махнув рукою і побіг.

Мотя, прозваний Мокрим десь, певне, за його «мокрі» вчинки, був цікавий, проте, не тільки хулігансько-злодійською славою, що йшла про нього по околицях міста. Мотя Мокрий був ще цікавий, як надзвичайний хірургічний експеримент. Днів кілька тому Моті не повезло. Під час бійки хтось всадив йому фінку між ребра. Мотя впав. Саме тут підоспіли міліціонери. Мотю вони віднесли до клініки. На щастя, ця бійка трапилася саме коло головного інституту.

Черговий хірург негайно поклав Мотю на операційний стіл. Мотя втратив чимало крові, але ще жив. І тут хірург побачив, що Мотю і не поранено, власне, а… вбито. Фінка — «перо» — влучила Моті просто в серце. Мотя дихав ще тільки завдяки своїй кремезній, могутній конституції, його здоровенний організм зразу не здавав. Проте варто було б подзвонити вже черговому санітарові в морг, щоб наготувати для Моті місце та банку формаліну. Людина не може жити з пробитим серцем.

На Мотине щастя, в інституті трапився сам професор Трембовський. Для нього вищеподане твердження ще не було аксіомою. Тому, не роздумуючи довго і не чекаючи, поки з Моті виточиться решта його крові, професор виламав Моті ребра й оголив його пробите фінкою серце. Притримуючи це серце рукою, бо воно не переставало битися й норовило виплигнути з цупких рук оператора, професор стулив рану, спинив кровотечу і наклав шви. Потім він опустив серце назад у широкі Мотині груди і зашив розтин.

Мотя дихав, йому підлили трохи чужої крові замість втраченої власної і поклали в палату. За три години Мотя очуняв від наркозу і попросив похмелитися. Йому впорснули морфію, і він заснув.

Ця історія вразила Сахно.

— Та що ви? — скрикнула вона. — Зашите серце? Хіба ж таки серце можна оперувати?

— Чорт забирай! — професор Трембовський мав нагоду поквитатися з Сахно. — Як це вам подобається? Притягти до мене три трупи і вимагати, щоб я їх оживив до п’ятниці на комсомольський зліт, — це можна. А зашити серце — то ні?

Обхід саме підійшов до дверей трансплантаційного відділу. Коломієць від хвилювання аж зблід. Зараз він зайде до цього «святилища» головного експериментального інституту. До відділу, де здійснюються найсміливіші, найнесподіваніші операції. Операції пересадки органів! Зараз він побачить на власні очі «чудеса» хірургії, про які досі тільки чув. Зараз він переконається в реальності тих надзвичайних експериментів, тих надприродних, у справжньому розумінні «надприродних» дослідів і досягнень вівісекції, які досі до професора Трембовського роблено тільки над жабами, щурами та кролями. Студентові медикові останнього курсу аж в очах помутилося від хвилювання.

На жаль, він перехвилювався марно. Професор Трембовський проминув двері трансплантаційного відділу і подався просто до виходу з клініки. Обхід закінчено. і Трансплантаційний відділ був в інституті на окремому стані, лікарський персонал клініки до нього не заходив. Туди заходили тільки наукові працівники в справах трансплантації, помічники професора Трембовського. Це пояснив Коломійцеві Думбадзе, і Коломієць мало не заплакав. Невже ж він так і не потрапить до цього «святилища» експериментальної хірургії?

— Ну-с! — сказав професор, вийшовши з клініки, і звернувся до