Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Анатолій Григорович Михайленко
Я закляк над ним із шприцом, намагаючись зрозуміти що трапилось колись із цією людиною, яка так несподівано з’явилася тут, у нас, і так розбурхала наше усталене життя. Вивів мене з заціпеніння тихий плач. Я озирнувся й побачив Машу.
Після ін’єкції він заснув. Ми вгорнули його якомога тепліше й, трохи постоявши над ним, пішли. Після дози соматину він повинен був проспати добу. Коли я повертався з хірургічної, куди відносив інструмент, під дверима гостьової побачив Машу. Вона сиділа на стільці.
Наступного дня Красаускас відлітав. Ми всі разом готували пором до старту. Красаускас летів сам, що взагалі-то не дозволялося. Його напарник, про якого він до ладу нічого не знав, залишався. Красаускас побачив його вперше за кілька годин до відльоту з Бази, його привів старший диспетчер.
— Він іде з тобою — наказ Дронова. З документами все гаразд. І не хвилюйся, у нього екстраклас.
У Красаускаса на дев’ятнадцятому році польотів був другий клас: про екстраклас він міг лише мріяти. Та й не він один. Пілотів екстракласу на всю Систему — чоловік тридцять, не більше.
— То й хто з нас командир? — запитав тоді Красаускас.
— Звичайно, ти, — вже з порога кинув диспетчер.
Від Красаускаса ми довідалися тільки, як звати його помічника, — Петро. Скільки йому було років, ніхто з нас не міг сказати навіть приблизно…
Красаускас стартував о першій сорок п’ять, а вранці Петро прокинувся. В каюті, чекаючи цього, були я й Богумил.
Він поглянув на нас і натягнув вище, до самого підборіддя, ковдру.
— Що з вами? — В даній ситуації я як лікар був за старшого.
— Я здоровий.
— Хочеться вам того чи ні, я повинен знати все. Сім місяців вам доведеться бути моїм підопічним. Не приховуватиму, я б волів відправити вас на Базу, де і медики, яким я не рівня, та й рбладнання, самі розумієте… Але, на жаль, не можу. Сім місяців сюди ніхто вже не прилетить. Ось такі справи…
— Я здоровий. Може, трохи перевтомився.
Коли б я знав тоді, що означало те “трохи перевтомився”. А втім, якби навіть і знав, що б від того змінилося?
Через півгодини ми з Богумилом пішли з гостьової, довідавшись про Петра не набагато більше того, що повідомив нам Красаускас. Згодом я часто думав, чому Петро не розповів нам усього? Боявся, що будемо панькатися з ним? Жаліти? Може, від усього цього вій і тікав до нас, на Станцію? Тікав туди, де його ніхто не знав. А може, він мовчав тому, що уникав спогадів, які знову могли викликати марення?
Вранці я відніс йому сніданок і запропонував перейти до лазарету. Він рішуче відмовився.
— Давайте домовимось на всі сім місяців одразу: я цілком здоровий. — Він зробив притиск на останньому слові й повторив: — Здоровий.
Більше з розпитуваннями про стан здоров’я я до нього не звертався і дотепер певен, що чинив правильно. Не знати чому, але мені взагалі було важко з ним розмовляти. Як, врешті, й іншим.
Опівдні, залишивши на Станції чергового та хворого, ми всі подались до Купола. До Світанку зоставалося два тижні, й потрібно було всюди встигнути. Часу загалом було досить, та хотілося мати в запасі кілька днів — про всяк випадок. Потрібно було все спокійно перевірити ще й ще раз.
Своїм перебуванням тут ми завдячували Телескопові. Ступаючи по оплавленому сірому камінню, я часто думав про тих, хто колись збудував усе це. За одну Ніч — і Станцію під землею, і Телескоп, і Купол. Їм було незрівнянно важче, ніж нам. Згадуючи про Станцію тепер, я думаю й про це…
Надвечір біля Телескопа з’явився Петро. Я хотів відправити його назад, та Богумил, схопивши мене за руку, зупинив.
Того дня ми встигли перенести під Купол майже половину акумуляторної. О сьомій, за розкладом, який ніколи й ніким не порушувався, на Станції була вечеря. О пів на сьому Богумил звів пелюстки Купола: робота на сьогодні завершилася.
На вечерю в кают-компанію він не прийшов, і, зачекавши трохи, ми взялися до їжі без нього. Маша майже нічого не їла. Богумил кілька разів поривався щось сказати їй, та так і не наважився, і лише коли Адам, котрий чергував на кухні, почав розливати узвар і тиша за сто-лом стала незносною, Іржі не втримався:
— Може, з ним негаразд?
За штатним розкладом я був лікарем на Станції, й чомусь само собою розумілося, що зцілювати душі теж моя справа. Не обтяжений своїми прямими обов’язками — останнього разу це було, коли чотири місяці тому в Адама розболівся зуб, — за взаємною мовчазною згодою між мною і начальством я виконував ту роботу, яка траплялася: монтаж, профілактика, настроювання… Та насамперед я, звичайно, був лікарем.
Після слів Іржика я підвівся, взяв захололу Петрову порцію їжі й вийшов із кают-компанії.
У гостьовій не світилось, однак я постукав. За дверима стояла тиша. Я постукав знову, й майже зразу двері відчинилися. Він з’явився переді мною в темному отворі дверей одягнутий і в своїх тонких шкіряних рукавичках, які ніколи, мабуть, не знімав. Я поглянув на його обличчя й раптом подумав, що по ньому неможливо довідатись, який у нього настрій. На обличчі кожної людини завжди щось відбивається: байдужість, цікавість, гнів, спокій, радість… Це природно, ми так звикли до того, що не можемо уявити собі обличчя, яке зовсім нічого не виражає. І ось переді мною було саме таке лице, коли те, що я бачив, можна було назвати лицем.
Він стояв і мовчки дивився мені просто в очі, й я раптом відчув: він знає, про що я думаю.
— Я приніс вам вечерю.
— Дякую.
— Начальник Станції просив вас зайти завтра вранці до нього. Він у четвертій кімнаті.
Коли я повернувся, в кают-компанії вже нікого не було. За прозорою перегородкою на кухні гримів посудом Адам. Я випив свій узвар і подався до Богумила.
Іржі сидів за столом і щось писав. Ні для кого на Станції не було таємницею, що Іржі вів щоденника. Коли я ввійшов, він одразу ж закрив товстий зошит у цупкій синій палітурці. Іржі чомусь був певен того, що нікому не відомо, чим він займається в себе після вечері.
— Ну, то й як?
— Він здоровий, — сказав я, сідаючи в крісло. Іржі чекав, що я ще скажу, але я
