Ураган - Ігор Маркович Росоховатський
Я рвучко обернувся і встиг помітити людину, що ховалася за стовбуром. Я вистрілив, але не влучив. І тоді чітко пролунав наказ:
— Виходь, Пауль Гебер!
Той наказ підхопило кілька голосів — ліворуч і праворуч од мене.
Я не бачив їх, а вони мене бачили. Магазин рушниці спорожнів, я відкинув її, вихопив пістолет. Вони помиляються, коли сподіваються взяти мене живим. Я продирався крізь хащі, біг, падав, підводився і знову біг. Здавалося, легені мої не витримають. Я впав горілиць.
Минуло кілька хвилин, перш ніж я став розрізняти віття над головою, шматок далекого неба, сірого й неласкавого. Мучила спрага. Нарешті я зміг сісти, прихилившись до дерева. Тепер у мене вже не було ні притулку, ні припасів, ні ліків. Навряд чи пощастить дістатися до печери.
Я звівся і тієї ж миті пролунав постріл. Я знову побіг над головою свистіли кулі. Я розумів, що стріляють угору, в повітря, аби злякати, загнати в пастку. Проте зрозумів це надто пізно: попереду вже зяяло урвище незнайомого мені берега. Внизу, між гострим камінням, вирувала і бралася білою піною неспокійна річка.
Я побіг вздовж берега крізь хащі до далеких скель. Десь там була рятівна печера. А позаду лунали вигуки: “Стій, Пауль Гебер, все одно не втечеш!”
Раптом якась тінь накрила мене. Щось мене рвонуло за плечі, відірвало від землі, і я побачив, як швидко віддаляються кущі й дерева. Скелі насувалися просто на мене.
Я знав: іноді на вовків полюють з вертольотів, і був певен, що цього разу мене спіткала вовча доля. Згадав білясту пляму, котру двічі бачив останнім часом. І відчув дивну спустошеність, навіть полегкість. “Кінець, — подумав. — Кінець боротьбі, кінець усьому…”
На кораблі. День перший
Якісь незрозумілі символи, схожі на дитячі малюнки, спалахували і гасли на стінах невеликої круглої кімнати. Я спробував устати і не зміг. Не був зв’язаний, але якась сила втримувала мене в одному й тому ж положенні. А втім, сидіти було зручно: ні руки, ні ноги не терпли.
Проти мене у стіні виникли двері, котрих раніше там не було, і ввійшов… інопланетянин.
Я так стомився, що навіть не здивувався. Але сумніватися, що це не людина, не доводилось: в нього було чотири руки, на обличчі, трохи схожому на людське, замість носа стримів великий дзьоб. Я зрозумів, кого бачив у просвітку між хмарами і чому той профіль був такий страшний. Тоді мені здалося, ніби я божеволію…
Інопланетянин не дав мені часу на роздуми — він махнув рукою, і на стіні виникла картина: кілька людей переслідують одного. Той один — я. Аж ось з’являється корабель, схожий на вісімку, з нього викидають якийсь пристрій, він підіймає людину на корабель і рятує, вихоплюючи з-під носа у переслідувачів. Від корабля тягнеться переривчаста риска, по обидва боки якої спалахують незрозумілі мені знаки — я так і не здогадався, що воно означає. Тим часом з’явилося зображення системи двох сонць, навколо яких оберталися планети. Одна з них пульсувала, збільшувалася, наближалась.
Інопланетянин вказав рукою на себе, потім — на зображення планети. Я зрозумів: він — звідти. Інопланетянин повторював і повторював свої рухи, ніби ждав чогось од мене. Може, він ие був певен, що я зрозумів його.
Я спробував кивнути йому, і в ту ж мить зникло заціпеніння, рухи сталії вільні, легкі. Інопланетянин уважно роздивлявся мене. Я встав, підійшов до стіни і показав спочатку на себе, потім на зображення його планети. Усе це я супроводжував щирою усмішкою, згадавши, як колись усміхався шефові, коли той розповідав про свої службові успіхи. Це подіяло й тут. Інопланетянин поклав одну із своїх рук мені на плече і посадив мене у крісло. У стіні виникло вікно, і крізь нього я побачив Землю, що віддалялася. Бузкові газові шлейфи огортали її, розмиваючи обриси материків. Планета, що зреклася мене, видавалася звідси великим світним глобусом, який легко розбити, влучивши в нього каменем. Я вже не боявся переслідувачів. Можливо, тепер вони боятимуться мене. Я, вигнанець, зацькована дичина, не прощений ними і знеславлений, перший із людей Землі ввійшов у контакт з могутніми чужинцями, котрі — у цьому не може бути сумнівів — мають якусь новітню зброю.
Крізь напівсон я бачив, як невеличка чотирирука постать зникла у провалі стіни — лишився тільки знайомий глобус, зроблений наче з крихкого блискучого скла. Надто крихкого.
Уперше за останні тридцять років я заснув спокійно.
На кораблі. День другий
Незрозуміло як, але на другий день я знав про корабель та його екіпаж досить багато. Так, наприклад, мені стало відомо, що рухається він по навколоземній орбіті, що космонавти шукають місце для посадки і хотіли б чути мої поради. Я спершу здивувався власним знанням, а потім згадав — так, так, не зрозумів, а саме згадав, що дістав ці відомості у сні.
Отже, гіпнопедія? Але як же вони склали для мене програму?
В цю хвилину на стіні спалахнув сигнал, котрий означав, що хтось просить дозволу ввійти. Я подумки дозволив, і одразу виникли двері. До каюти увійшов Маас, на кораблі він був космолінгвістом. Я знав і це.
— Радий тебе бачити, Пауль, — мовив Маас.
— І я радий тобі, Маас, — відповів я їхньою мовою.
— Найперш прошу вибачення, якщо в наших діях був якийсь примус над твоєю волею.
Я хитнув головою: мовляв, нічого такого не було, але він вів далі:
— Ми без твоєї згоди підняли тебе на корабель. Зробили це тому, що вловили твоє бажання про допомогу і захист. Ми, не спитавши про твоє бажання, навчили тебе своєї мови, бо інакше як нам було порозумітися? Але якщо ти захочеш, то ми зітремо у твоїй пам’яті знання нашої мови і повернемо тебе туди, звідки взяли. Більше того, ми можемо повернути тебе у той самий час і в ті самі умови…
— Ні-ні! — поспішив я заперечити. — Ви зробили все як треба і зовсім не проти моєї волі.
— Шанувати чужу волю — найперший закон розумних цивілізацій, — розважливо мовив Маас. — Його треба дотримуватись.
— Ви не порушили цього закону, — запевнив я, думаючи: не знаєте ви, як “шанують” його на Землі!
