Переслідуваний - Стівен Кінг
Отож ці люди — мій виновий валет.
Ви, жінка, що вскочила в цю халепу, — моя винова дама.
Я, розбійник з мечем, — виновий король.
Оце ті карти, що у всіх на видноті. Засоби масової інформації, можливість справжніх заворушень, ви і я. Навіть усі разом ці карти нічого не варті. Без винового туза це просто мотлох. А з тузом вони непереможні.
Річардс раптом узяв сумочку Амелії із штучної крокодилячої шкіри зі срібним ланцюжком і запхав її до кишені своєї куртки. Тепер кишеня помітно віддималася.
— У мене немає туза, — стиха промовив він. — Я мав би його, якби був трохи завбачливіший. Зате в мене є ота закрита карта, якої вони не можуть побачити. Отож тепер я блефуватиму.
— У вас немає ніяких шансів, — глухо сказала жінка. — Навіщо вам моя сумочка? Може, збираєтесь перестріляти їх губною помадою?
— Вони так довго вели нечесну гру, що в них, зрештою, здадуть нерви. Вони боягузи.
— Річардсе! Десять хвилин минули!
Річардс підніс до уст гучномовця.
34 проти 100…
— Слухайте мене уважно! — загримів Річардсів голос над полем аеропорту. Полісмени напружено чекали, що він скаже далі. — В кишені моєї куртки — дванадцять фунтів динакору — високочутливої пластикової вибухівки ударної дії, відомої під назвою «Чорний ірландець». Дванадцяти фунтів вистачить, щоб на третину милі довкола змести геть усе з лиця землі, а може, ще й підірвати цистерни з пальним. Якщо ви не виконаєте моїх вимог буквально, я пошлю вас усіх до пекла. У вибухівку закладено детонатор фірми «Дженерал атомікс». Я витяг його наполовину. Один посмик за кільце — і ви можете поцілувати себе в гузно!
Здійнявся ґвалт, натовп відринув од загороджень, наче хвиля відпливу. Полісмени раптом побачили, що їм нікого стримувати. Чоловіки й жінки дременули через дороги та поля, бурхливим потоком полилися ворітьми, подерлись на огорожу довкола аеропорту. На їхніх безтямних од панічного страху обличчях відбивалося лиш одне бажання — втекти.
Полісмени збентежено тупцювали на місці, але обличчя їхні були так само рішучі.
— Річардсе! — прогуркотів гучномовець. — Це брехня. Виходь!
— Я вийду, але спочатку виконайте мою вимогу. Мені потрібен повністю заправлений і готовий до польоту літак із мінімальним, але достатнім екіпажем. Це має бути «Локхід-Джі-ей» або ж «Дельта суперсонік». Дальність польоту — щонайменше дві тисячі миль. Готовність — через дев’яносто хвилин.
Телекамери й далі скрекотали. Тріскотіли фотоспалахи. Журналісти теж були неспокійні. Але водночас вони відчували психологічний тиск п’ятисот мільйонів глядачів. Це була реальність. І роботу вони виконували реальну. А Річардсові дванадцять фунтів «Чорного ірландця» могли виявитись простою вигадкою цього гідного подиву злочинця.
— Річардсе! — Від машин, що спинилися за п’ятдесят ярдів од шістнадцятої стоянки, вийшов чоловік. Незважаючи на осінній холод, він був у спортивних штанях та білій сорочці з закасаними до ліктів рукавами. Він тримав гучномовця, більшого ніж у Річардса. На такій відстані Амелія розгледіла тільки невеличкі окуляри, які зблиснули у променях призахідного сонця.
— Я — Івен Маккоун.
Річардсові було відоме це ім’я. Воно мало вселити страх у його серце. І він не здивувався, коли таки відчув цей страх. Івен Маккоун був головний ловець. «Прямий наступник Едгара Гувера та Генріха Гіммлера», — подумав Річардс. Уособлення сталевого осердя в катодній рукавичці Мережі. Страховидло. Пугало, яким лякають дітей. Якщо ти не перестанеш гратися сірниками, Джонні, то я поскаржусь Івенові Маккоуну.
Річардсові пригадався голос, який він чув у тому страхітливому сні: «Ти той чи не той?»
— Річардсе, ти брешеш, і ми про це знаємо. Той, хто не посідає відповідного становища в «Дженерал атомікс», не може дістати динакору. Відпусти жінку й виходь сам. Ми не маємо наміру вбивати її.
Амелія писнула — тихенько, жалюгідно.
Річардс знову загримотів:
— Це казка для дурнів, чоловічку. Динакор можна купити мало не на кожному розі, якщо маєш гроші. І я купив. На гроші дирекції розважальних телепрограм. У тебе залишилось вісімдесят шість хвилин.
— Не буде діла.
— Маккоуне!
— Слухаю.
— Я відпускаю жінку зараз же. Вона бачила в мене того «Чорного ірландця». — Амелія дивилася на нього, заціпенівши від жаху. — А ви тим часом поворушіться. Залишилось вісімдесят п’ять хвилин. Я не лякаю тебе, дурню божий, але від однієї кулі ми можемо всі злетіти на місяць.
— Що? — прошепотіла жінка. За її роззявленим від крайнього подиву ротом майже не було видно обличчя. — Невже ви гадаєте, що я задля вас брехатиму?
— Якщо ви цього не зробите, мені — каюк. Я й поранений, і поламаний, і ледве тямлю, що кажу, але, так чи так, я знаю, що це найкращий вихід. А тепер слухайте: динакор — білий, твердий, масний на дотик. Він…
— Ні, ні! Ні! — Жінка затулила вуха руками.
— Він нагадує брусок мила «Айворі». Але набагато твердіший. А тепер я опишу вам кільце детонатора…
Жінка заплакала.
— Я не можу, невже ви не розумієте? Я маю громадські обов’язки. Маю сумління. Я…
— Ага, ті здогадаються, що ви брешете? — сухо мовив Річардс. — Але не бійтесь. Бо якщо допоможете мені, ті відступлять. І я полечу, як птах.
— Я не можу!
— Річардсе! Відпусти жінку!
— Кільце детонатора виготовлене із золота, — провадив він. — Діаметр — близько двох дюймів. Воно схоже на кільце для ключів, тільки ключів там немає. До нього припасований тоненький стрижень, наче кулькова ручка, із спусковим механізмом фірми «Дженерал атомікс». Механізм нагадує гумку на олівці.
Амелія хиталася взад і вперед, стиха постогнуючи. Вона вхопилася руками за щоки і м’яла їх так, наче місила тісто.
— Я сказав їм, що витяг детонатора наполовину. Отже, ви мали б побачити маленьку позначку над самою поверхнею «Чорного ірландця». Зрозуміло?
Жінка лише плакала, стогнала та хиталася.
— Певно, що зрозуміло, — сказав Річардс лагідно. — Ти в нас тямуща дівчина, еге?
— Я не стану брехати, — відповіла вона.
— А якщо спитають іще про щось — ти нічого не знаєш. Нічого не бачила. З переляку. Лише одне помітила: я тримав у руці те кільце від першого поліційного поста. Ти не знала, що воно таке, але бачила його у мене в руці.
— Краще вбийте мене.
— Ну, виходь, — сказав Річардс.
Жінка подивилася на нього, губи її сіпались, в очах була чорна безодня. Гарненької самовпевненої дамочки в розкішних окулярах більше не існувало. «Цікаво, чи
