Пульсари - Лариса Юріївна Копань
— От вийде моя дочка заміж за Тихона. Йому за тридцять, їй удвічі менше. То й матиме невісточку професор Пильнюк! — Олег Іванович засміявся б, та не може, бо в грудях пече. І, крім того, сам у Пильнюкових лапах…
«7. Усвідом, що не вода колись була кращою, а тоншими були твої відчуття; і не підметки були міцнішими, а легкою була твоя хода. Не даруй свої бостонові (шевйотові) штани, бо з них пошити нині щось онукові дорожче, ніж купити новий одяг. І не ремствуй, коли їх викидають, адже ти все життя віддав для того, щоб усі речі були дешевими, а почуття — дорогими». — Казна-що! — обурився шістдесятилітній Швидкий. — Десь тут газета, — він помацав рукою на тумбочці. — Ось. Що каже нова наука соціологія: у 1965 році на сто нових шлюбів було 18 розлучень, а в 1976 — 28! А може, це й є наслідок достатку? Адже тепер мати сама без труднощів може виростити дитя і навіть двох — голодними не будуть.
«8. Не нагадуй про себе телеграмами і довгими листами і не пиши в кінці «бажаю вам щастя». Діти й так розуміють, що ти нещасливий через старість та розлуку. Не докоряй тим, що вони не їдуть до тебе в гості, пиши про політику, зміни в ландшафті. Наприклад: «Ота сосна, сину, на якій ти лаштував собі сідало, почала всихати…» Син уявить ту сосну, душа заболить, от і приїде, кинувши горіти квартальний план. А якщо діти егоїсти, то напиши, що частину садиби заповідаєш тій жінці, яка варить тобі та пере. Вмить з’являться. Але радості не привезуть. То краще вже мовчки і спокутуй гріх, що виростив таких істот».
— Доньку я виховую власним прикладом. А чи такий вже годящий взірець? — почав розмірковувати Олег Іванович. — Озера Ріци я не бачив. У ресторані «Метро» був, здається, один раз. Постійного перукаря не маю. Слави ансамблю «АББА» мені не досягти. Нагород не маю… Все, що підносить мене на п’єдестал, невидиме і не всім зрозуміле. Та й сам п’єдестал замаскований. Ну і чорт з ним! Я майже завжди був щасливий, не менше, ніж завсідники-театрали чи власники шикарних дач.
«9. Тост проголошуй, коли вже всі напідпитку. Співати, грати, танцювати серед гостей — будь ласка! Це навіть може сподобатися молодим: давню пластинку завжди інтересно послухати».
«10. Не кажи своїй дружині «бабо, стара». Бо думками вона вся в молодості. Що смажила вчора, може, й забула, а як ти їй присягався — бачить і нині так виразно, наче було те перед обідом». — Певне, що все це так. А от цікаво, чи вийде заміж, як Пильнюк-батько мене доконає?
«11. Можливо, у твої шістдесят молодики ходитимуть у дротяних штанях або тільки в поясках з гаманцями, заведуть довге волосся чи бритимуться наголо. Не обурюйся вголос, не дратуйся і в автобусі не бурчи: «Патлатий (чи лисий), поступися жінці місцем…» Не забувай, що марочне вино спершу було соком, у який потрапив грибок. І хоч кожен чан бродить своїм способом, вино не завжди скисає». Е ні, сьогоднішній Олег Іванович не може з цим погодитись: повинна бути якась пересторога для молоді, бо, як відчують повну волю, зовсім некерованими стануть. Он на бульварі щовечора якась парочка цілується та обнімається. Мов на сцені, на очах усієї лікарні, ігноруючи перехожих. Та якби то моя дочка, — думає він, — то я б… А що б я зробив? Мабуть би, опустив очі та й пройшов мимо, ніби мене й не стосується. Чим пояснити їхню безсоромність? Можливо, гордістю? Вважають, що їхня любов понад усе, що вона підносить їх над смертними, які повзають унизу сліпими кошенятами. Вчили отаких, котрі на бульварі, що любов — велике почуття, і тепер це вчення їм дуже імпонує. Вони егоїсти, світ для них порожній, існують тільки вони. Продавщиця морозива, котра змушена спостерігати їхні любощі, — то лише автомат, який приймає дев’ятнадцять копійок і видає «Пломбір». Пасажири тролейбусів, що снують повз них, — то наповнення світу, що забезпечує закоханим матеріальні блага і створює економічну гармонію. Не вивести їх з рівноваги осудливими поглядами, глухі вони й до нарочитого покашлювання дідугана, який таким способом попереджає про своє наближення. Якщо дорікне їм слабкий — зневажать, якщо осудить сильний — утечуть. Все як у первісному світі. От і дорозмірковувався, Олег, — почав з гордощів за велике кохання, а дійшов до печерної людини, яка навіть свій інтим здійснює на очах у родичів… А може, це такий протест проти урбанізації? Тобі добре було, Олег, — з Настею міг у соняшники зайти чи у шелюг на пісках, де чебрець пахне і бджоли гудуть, або у старий млин залізти, звідки усе село видно, і піски, і Тясьмин, і чорний ліс за Дубіївкою. А де зустрічатись закоханим у великому місті?
Ти хочеш сказати, Олег, що чим більше людей житиме на квадратному кілометрі, тим більше буде безсоромних сцен?.. Не хочу я такого говорити, бо таким чином виправдаю поведінку отієї парочки, а я не хочу їх виправдовувати, не хочу, щоб моя дочка сиділа отак, обхопивши обома руками хлопця за шию і поклавши одну ногу йому на коліна. Це ж треба отак скрутити тіло. Якби й захотів, то так не перекрутишся, як вона. А може, я тому й ремствую, що мені вже все те недоступне, а тому й незрозуміле?
«12. Лікуйся в старого лікаря, бо молодий може подумати: «Он скільки в черзі тридцятирічних, а тут дідуган ще плутається». Вголос він, звичайно, цього не скаже і лікуватиме. Але без особливого ентузіазму. Інша справа — ровесник, він знає, що тобі так само хочеться жити, як і йому».
— Ну, цю заповідь я виконую — хірург Пильнюк не набагато молодший за мене. Покопирсався в грудях на совість, так що й дихнути ніяк. Осколки подарував. Цікаво буде їх дослідити. Кажуть, що стальні листи, пролежавши під навісом років з тридцять, потім не іржавіють у морській воді. А
