Темпонавти - Володимир Аполлінарійович Заєць

потужний квазар, маса якого в десятки разів перевищувала сонячну. За існуючими правилами в такі відповідальні польоти посилають двох. Причому другий пілот виконує обов’язки штурмана і повинен мати медичну освіту. Незадовго перед польотом нас познайомили. І як же я здивувався, коли побачив, що моєю помічницею буде дівчина — лікар із Зони! Вона, я думаю, була вражена не менше.

Час у польоті спливав непомітно. Я так посмілішав, що міг досить невимушено вести розмови. З кожним днем дівчина зачаровувала мене все більше. її хвилясте волосся, граціозні рухи, голос, що мав незліченну кількість відтінків, інтонацій, — усе в ній захоплювало мене. Вихід був лише один — порозумітись! Але яка буде відповідь? А якщо невиразне “будемо друзями”? А якщо… Треба зважуватись. Та я, згадуючи невдалий початок нашого знайомства, ціпенів від самої думки про це. Але й нічого не робити я теж не міг. І в мене визрів план.

Наш квазар через кілька годин мав колапсувати, тобто стискатися. При цьому, як стверджує теорія, спостерігач на квазарі побачить майбутнє людини, що перебуває поза квазаром, до того ж усі спостережувані події відбуватимуться в прискореному темпі. Мій план був такий: я лечу до квазара, стежачи через екран зовнішнього зв’язку за всім, що відбувається в кораблі. Тільки-но колапс змінюватиметься антиколапсом, хвиля, викликана розширенням, відкине мене від квазара. От і все, простий і ясний план! Я одразу ж узявся його здійснювати: сів у малу ракету-розвідник і помчав до квазара.

Навколо вирувало сліпуче полум’я, обшивка ракети майже зразу розпеклася до білого, ракету кидало, як пір’їнку, крутило, мов дитячий кораблик у швидкому вирі.

— Пора, пора, — прошепотів я розбитими до крові губами і ввімкнув екран зовнішнього зв’язку.

І що я побачив? Побачив, як вона обнімає якогось темнолицього молодця в літньому комбінезоні…

“Рятувальник, напевно”, — втомлено подумав я і, втративши інтерес до того, що діялося, вимкнув екран.

Я не помітив, як почався антиколапс. Маси речовини, які перекидало через гравітаційні канали, створювали потужні ударні хвилі. Одна з таких хвиль підхопила мою ракету і понесла вгору. Від величезного прискорення я знепритомнів, а коли прийшов до тями — почув клацання: то працювали захвати корабля-матки. Штурман на критичній висоті промчала над квазаром і встигла підхопити мою ракету, що почала вже падати.

Я вибрався з ракети і, хитаючись, увійшов до рубки, відчуваючи, як сильно пече мені обличчя. Дівчина-штурман кинулась мені назустріч, повисла у мене на шиї і, забувши про свою звичайну іронічну стриманість, промовляла крізь сльози:

— Тонику, любий, рідний! Нащо ти все це зробив?

Я подивився в дзеркало за її спиною і побачив свою темну від опіків фізіономію.

Антоній Ендотеліус, замислившись, замовк. На його обличчі блукала легка усмішка.

— А лисина звідки взялася? — нагадав Сергій.

— А, ти про це, — стенув плечима старий космогатор. — Це ж зрозуміло. При колапсі сильна радіація. Навіть таблетки антирадіанта не допомогли. От і полисів. Та не могла ж молода дружина, до того ж лікар, дозволити чоловікові ходити з коліноподібною головою. Кілька уколів для стимуляції цих…

— Генів-операторів, — підказала Сидорина Іванівна.

— Так, так, допомогли кореням волосся відродитися. Тепер мій чуб знову починає рідшати, але це вже процес природний, — Антоній Ендотеліус подивився на дружину й усміхнувся. — Ну як? Цього разу я нічого не перебільшив і не вигадав?

Сидорина Іванівна кивнула.

— Все так і було, тільки допустив одну неточність. Я не здивувалась, коли зустрілася з тобою перед польотом. Я сама попросила, щоб нас послали разом.

Антоній Ендотеліус усміхнувся ще ширше.

ПОДВИГИ ГЕРАКЛА

Сергій одну за одною висував шухляди, щось шукаючи в них.

— Що ти шукаєш? — поцікавився Антоній Ендотеліус. — Може, я знаю?

— Шукаю твою славнозвісну люльку. Мене запросили в триста другий учбовий комбінат на ранок “Я обираю професію”. Не обійдеться без запитань про тебе; минулого разу просили показати твою легендарну люльку з псевдодуба.

— О, знайти її дуже легко, — сказав Антонім. — Люлька лежить у четвертій шухляді третього ряду в коробці з-під марсіанської в’яленої рибини з написом: “Зразки мінералів”. Сергій висунув потрібну шухляду і, шукаючи коробку, помітив значок з голографічним зображенням Венери Таврійської.

— Дідуню, — зацікавлено мовив він. — Звідки у тебе значок з емблемою з’їзду істориків-елладологів?

— Не змушуй мене бути нескромним, — недбало кинув Антоній Ендотеліус. — Та коли ти наполягаєш, я розкажу. Ти знаєш про незвичайну різнобічність моїх інтересів. Колись мені випало дуже прислужитись історії, і за це один із видатних учених — знавців історії Стародавньої Греції — запросив мене на з’їзд елладологів як почесного гостя.

Забувши про мету своїх пошуків, Сергій випростався і звернув на діда погляд, в якому загорілася цікавість.

— Розкажи! — видихнув він.

— Розказати? — пирхнув старий космогатор. — Розказати я можу, та чи варто видавати мої спогади?

На обличчі онука з’явився вираз подиву.

— Не розумію… Я опублікував книжку твоїх спогадів, і ти, прочитавши її, здається, був задоволений.

— Бачиш, Сергійку, якось мені треба було терміново поговорити з бабусею, і я підключився до відеона першого ярусу ЦУМу. Ти ж знаєш бабусю — вона любить ходити по магазинах. І от я випадково почув розмову двох молодих продавщиць-операторів. Це було обурливо!..

— Про що ж вони говорили? — спантеличено спитав Сергій.

— Вони називали мене Мюнгхаузеном двадцять другого сторіччя, а мої найправдивіші розповіді — “химерними небилицями”!

— А я ж тут при чому? — і далі не розумів Сергій.

— А при тому, — менторським тоном промовив Антоній Ендотеліус, — що, видаючи мої спогади, ти