Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
— Кетрін…
— Ні, ти послухай. Я тепер приймаю літіум. Це засіб проти депресії. І він мені добре допомагає. Я хочу додому. Хочу, щоб ти повернувся… — Голос її нараз захрип, і вона на хвильку змовкла. — І щоб усе було добре.
— Хто дав тобі літіум? — спитав Торн.
— Доктор Грайєр.
— Залишся в лікарні, Кетрін. Не виписуйся, поки я не вернусь.
— Я хочу додому, Джері.
— Бога ради…
— Я почуваю себе добре!
— Ні, не добре!
— Не турбуйся…
— Кетрін!
— Я поїду додому, Джері.
— Ні. Чекай, я повернуся.
— Коли?
— Завтра вранці.
— А що, як дома щось негаразд? Я туди дзвонила…
— Так, дома негаразд, Кетрін.
Від цих слів Кетрін аж затрусило, і вона знову змовкла.
— Джері, — тихо спитала нарешті, — що там сталося?
— Це не телефонна розмова, — лагідно відказав Торн.
— Що сталося?! Що негаразд у нашому домі?!
— Чекай на мене. Не залишай лікарні. Вранці я приїду і все тобі поясню.
— Ну будь ласка…
— Це не через тебе, Кетрін. З тобою все гаразд.
— Про що ти говориш?!
Дженнінгс поглянув на Торна й похмуро похитав головою.
— Джері!..
— Це чужа дитина, Кетрін. Деміен — не наш син.
— Що?!
— Не вертайся додому, — ще раз остеріг Торн. — Чекай на мене.
Він поклав трубку, і Кетрін, вражена його словами, так і лишилася сидіти в ліжку. По шторі на вікні її палати на сьомому поверсі перебігали якісь тіні, і тихий вітерець злегка ворушив матерію. Нараз Кетрін усвідомила, що почуття гнітючого страху полишає її. Літіум діяв, і голова в неї була ясна. Кетрін зняла трубку й набрала номер Пірфорда. І знов там ніхто не озвався. Тоді вона повернулася до переговорного пристрою на стіні над ліжком і з зусиллям натиснула кнопку.
— Слухаю вас, мем, — почувся голос чергової сестри.
— Я хочу виписатися. З ким я маю про це поговорити?
— Вам треба дістати дозвіл вашого лікаря.
— Знайдіть його, будь ласка, і попросіть, щоб зайшов до мене.
— Спробую.
Голос замовк, і Кетрін знов лишилася сама-одна серед цілковитої тиші. Доглядальниця принесла обід, та вона не мала апетиту. На таці стояло маленьке блюдечко з желе. Кетрін випадково зачепила його, желе було холоднувате, приємне на дотик, і вона поволі розтирала його між пальцями…
…Далеко від лікарні, на кладовищі Черветері також було тихо. Небо хмарилось, як перед грозою, і тишу порушував лише глухий шурхіт землі. То біля двох розритих могил два великі собаки без упину, мов заведені, гребли лапами, закидаючи бетонні домовини. Земля м’яко падала на віка, що закривали від очей рештки шакала та дитини. А неподалік, на високій шпичастій огорожі висів пошматований, спотворений труп собаки. Аж раптом один з тих двох великих псів закинув голову назад і низько, тужливо завив. Цей собачий плач луною покотився по кладовищу, чимдалі набираючи сили, і всі інші собаки приєдналися до нього, аж поки все навколо виповнилося тим незграйним моторошним виттям…
…У лікарняній палаті Кетрін знову простягла руку до кнопки переговорного пристрою, і в голосі її звучало нетерпіння.
— Є там хто-небудь? — спитала вона.
— Слухаю вас, — озвалася чергова.
— Я просила прислати до мене лікаря.
— На жаль, це неможливо. Він на операції.
На обличчі в Кетрін відбилося роздратування.
— А ви не могли б прийти сюди й допомогти мені?
— Я пришлю кого-небудь.
— Тільки скоріш.
— Постараюся.
Кетрін важко підвелася з ліжка і, похитуючись, рушила до стінної шафи. Там вона одразу знайшла свій одяг. Плаття нагадувало кроєм халат, і надягти його було неважко, а от нічна сорочка, що була на Кетрін, застібалася біля шиї, і, поглянувши у дзеркало, Кетрін подумала, що з рукою в гіпсі їй навряд чи вдасться зняти сорочку самій. Вона була пошита з легкої пурпурової тканини й не дуже пасувала хворій з такими травмами. Дедалі дужче нервуючись, Кетрін шарпнула комір здоровою рукою, але він не подався. І раптом ґудзики розстебнулися самі собою, і вона спробувала стягти сорочку через голову, та тільки заплуталася в пурпурових складках. Вона силкувалася вивільнитись, одначе натомість ще тугіше затягувала збиту жужмом тканину навколо шиї, і її почала охоплювати справжня паніка…
…Тим часом над кладовищем Черветері аж повітря двигтіло від несамовитого собачого виття…
…Раптом двері до палати відчинились, і Кетрін враз зітхнула з полегкістю: нарешті надійшда допомога.
— Хто це? — спитала вона, намагаючись роздивитися крізь зібгану сорочку, хто прийшов.
Відповіді не було.
— Тут є хто-небудь?..
І нараз Кетрін злякано завмерла.
Перед нею стояла місіс Бейлок. Обличчя її було густо напудрене, на губах ясно-червоною помадою намальована страхітлива усмішка. Кетрін мовчки дивилась, як огрядна нянька пройшла повз неї, широко розчинила вікно й визирнула вниз.
— Може б, ви… допомогли мені… — ледь чутно мовила Кетрін. — Я… здається, трохи заплуталась…
Місіс Бейлок тільки гмукнула, і від цього осміху Кетрін уся похолола.
— Гарна нині днина, Кетрін, — сказала нянька. — Приємно буде трохи політати…
Вона ступила вперед і міцно вхопила Кетрін за нічну сорочку.
— Прошу вас… — благально мовила Кетрін.
Їхні очі зустрілись востаннє.
— Ви така красуня, — сказала місіс Бейлок. — Зробіть нам цілунок ручкою!
Вона навалилася на Кетрін, притисла її до підвіконня і, обхопивши дебелими ручиськами, випхнула за вікно.
Машина «швидкої допомоги» з червоною мигавкою та пронизливою сиреною під’їхала до приймального відділення лікарні саме в ту мить, коли з вікна сьомого поверху випала жінка з головою, огорнутою легкою пурпуровою тканиною. Вона летіла довго, але ніхто не помітив її, аж поки вона не впала на дах «швидкої допомоги». Потім тіло її востаннє сіпнулось і заклякло навіки…
Тієї ж таки миті на кладовищі Черветері запала тиша. Могили було закидано, і всі собаки поховалися в кущах.
Торн був такий стомлений, що одразу ж заснув. Збудив його телефонний дзвоник. За вікном стояла темрява. Дженнінгс ще не повернувся.
— Слухаю, — сонним голосом озвався Торн.
То був доктор Беккер; його стривожений голос не віщував нічого доброго.
— Нарешті добився до вас, — сказав він. — Назва готелю була записана в Кетрін на тумбочці, але я насилу розшукав…
— Що сталося?
— Дуже прикро, що доводиться говорити про це по телефону.
— Що сталося?
— Кетрін викинулася з вікна лікарні.
— Що-о?.. — тільки й видушив із себе Торн.
— Вона вмерла, містере Торн… Ми зробили все, що могли…
Горло Торнові так здавило, що він не міг говорити.
— Ми не знаємо достеменно, як це сталося. Вона хотіла виписатися з лікарні, а потім раптом отаке…
— Вмерла?.. — насилу ворушачи язиком, спитав Торн.
— Так, одразу ж. Удар був такий, що розколовся череп.
Торн хрипко застогнав і
