Капітула Дюни - Френк Херберт

Він обдарував обох жінок коротким позирком, але й далі мовчав, вочевидь не зворушений інтенсивністю їхнього огляду.

Тамелейн насупилася. Вона від початку не погоджувалася з тим, що це дитя називали гхолою. Гхолу вирощували з клітин трупа. Це був клон так само, як клоном був Скителі.

— Я маю намір вислати його на не-корабель до Дункана й Мурбелли, — промовила Одраде. — Хто краще за Дункана зможе повернути Майлсові його первісну пам’ять?

— Поетична справедливість, — погодилася Беллонда. Вона не висловила заперечень, хоча Одраде знала, що таких не забракне, коли хлопець вийде. Надто молодий!

— Що означає «поетична справедливість»? — спитав Теґ. Його голос був писклявим.

— Коли башар був на Гамму, він повернув Дунканові первісну пам’ять.

— Це справді боляче?

— Дункан вважає, що так.

«Деякі рішення мусять бути безпощадними».

«Це великий бар’єр для прийняття того факту, що можна ухвалювати власні рішення», — подумала Одраде. Вона не мусить пояснювати це Мурбеллі.

«Як я маю пом’якшити удар?»

Бувають моменти, коли неможливо його пом’якшити; коли краще зірвати перев’язку з рани одним швидким і болісним ривком.

— Чи цей… цей Дункан Айдаго справді може повернути мені спогади з… минулого?

— Може і зробить це.

— Ми не надто поспішаємо? — спитала Тамелейн.

— Я вивчав звіти про башара, — промовив Теґ. — Він був знаменитим воїном і ментатом.

— Як я здогадуюся, ти цим пишаєшся? — Белл вилила своє невдоволення на хлопця.

— Не дуже, — відповів він на її погляд, не кліпнувши й оком. — Я думаю про нього як про іншу людину. Хоча й цікаву.

— Іншу людину, — буркнула Беллонда. Глянула на Одраде з погано прихованою незгодою. — Ти даєш йому глибоку науку!

— Як це робила його рідна мати.

— Я її згадаю? — спитав Теґ.

Одраде обдарувала його змовницькою усмішкою, вони часто обмінювалися такими під час прогулянок садами.

— Згадаєш.

— Усе?

— Ти пам’ятатимеш усе — свою дружину, дітей, битви. Усе.

— Відішли його геть! — зажадала Беллонда.

Хлопець усміхнувся, але глянув на Одраде, чекаючи її наказу.

— Дуже добре, Майлсе, — промовила Одраде. — Скажи Стреггі, щоб забрала тебе до нового помешкання на не-кораблі. Я прийду пізніше й представлю тебе Дунканові.

— Можна я поїду верхи у Стреггі на плечах?

— Спитай у неї.

Під впливом імпульсу Теґ підбіг до Одраде, став навшпиньки й поцілував її у щоку.

— Сподіваюся, моя справжня мати була такою, як ти.

Одраде поплескала його по плечі.

— Дуже схожою на мене. А тепер біжи.

Коли двері за хлопцем зачинилися, озвалася Тамелейн:

— Ти не сказала йому, що ти одна з його дочок.

— Ще ні.

— Айдаго розповість йому?

— Якщо виникне необхідність.

Беллонда не цікавилася дрібними деталями.

— Що ти плануєш, Дар?

— Каральну операцію під командуванням нашого ментата-башара. Це очевидно, — відповіла за неї Тамелейн.

«Вона ковтнула приманку!»

— Це так? — зажадала Беллонда.

Одраде обдарувала обох твердим поглядом.

— Теґ був найкращим з усіх, кого ми мали. Якщо хтось може покарати наших ворогів…

— Краще почнімо вирощувати ще одного, — порадила Тамелейн.

— Мені не подобається вплив, який може мати на нього Мурбелла, — сказала Беллонда.

— Айдаго співпрацюватиме? — спитала Тамелейн.

— Він зробить те, про що попросить його Атрід.

Одраде промовила це з більшою впевненістю, ніж відчувала насправді, але ці слова відкрили її свідомість на ще одне джерело відчуття чужості.

«Я бачу нас так, як бачить нас Мурбелла! Можу думати як принаймні одна з Всечесних Матрон!»

***

Ми не навчаємо історії — ми відтворюємо досвід. Відслідковуємо ланцюг наслідків — сліди дикої тварини в її лісі. Загляньте за наші слова й побачите розлогий обшир суспільної поведінки, незачеплений жодним істориком.

Бене Ґессерит Паноплія Профетікус

Скителі насвистував, прогулюючись коридором перед своїм приміщенням. Це були його пообідні вправи. Проходжуватися туди-сюди. Насвистуючи.

«Хай привчаються до мого насвистування».

Насвистуючи, він складав слова на цю мелодію. «Тлейлаксанська сперма нічого не розкаже». Ці слова знову й знову прокручувалися у нього в голові. Вони не могли використати його клітини, щоб заповнити генетичні прогалини й вивідати його таємниці.

«Мусять прийти до мене з дарами».

Одраде вже забігала до нього раніше «по дорозі на зустріч із Мурбеллою». Вона часто нагадувала йому про полонену Всечесну Матрону. У цьому була якась мета, але він гадки не мав, яка саме. Погроза? Це ніколи не виключено. Врешті-решт усе стане явним.

— Сподіваюся, ви не боїтесь, — сказала Одраде.

Вони стояли біля щілини, крізь яку до нього надходила їжа. Він саме чекав появи ланчу. Меню не повністю відповідало його смакам, але було стерпним. Сьогодні він замовив морепродукти. Невідомо, в якій формі їх отримає.

— Боюся? За себе? Ах, люба Мати Настоятелько, для вас я безцінний живим. То чого ж мені боятися?

— Моя Рада залишає за собою рішення щодо ваших останніх прохань.

«Цього я й очікував».

— Було б помилкою накладати на мене пута, — сказав він. — Це обмежує ваші можливості вибору. Ослаблює вас.

Щоб скомпонувати ці слова, йому знадобилося кілька днів. Він чекав їхнього наслідку.

— Це залежить від того, з яким наміром використовувати знаряддя, Пане Скителі. Деякі знаряддя ламаються при неправильному використанні.

«Будь ти проклята, відьмо!»

Він посміхнувся, показуючи гострі ікла.

— Випробування на злам, Мати Настоятелько?

Вона вдалася до рідкісних своїх гумористичних випадів.

— Ви справді сподівалися, що я вас посилю? За що ви зараз торгуєтеся, Скителі?

«То я більше не Пан Скителі. Вдармо її плазом клинка!»

— Ви посилаєте своїх Сестер у Розсіяння, сподіваючись, що деякі з них уникнуть знищення. Якими є економічні наслідки вашої істеричної реакції?

«Наслідки! Вони завжди говорять про наслідки».

— Ми намагаємося виграти час, Скителі. — Дуже урочисто.

Він на мить задумався. За ними стежили комунікатори. Ніколи цього не забувай! «Економіка, відьмо! Кого і що ми купуємо та продаємо?» Він подумав, що ця ніша біля щілини для їжі — дивне місце для торгу. Погане керування економікою. Управлінська діяльність, сеанси планування та стратегії, надто ж у скрутні часи, повинні відбуватися за зачиненими дверима, у високих приміщеннях, з краєвидами, які не відволікають присутніх від справ.

Серійні спогади з його минулих життів не підтвердили цього. «Необхідність. Люди ведуть